Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Степові кочовики утруднюють зносини й з Візантією та її колоніями на північнім березі Чорного моря, які являються останками широкої античної колонізації північної Чорноморщини, про яку вже було нами сказано вище.
З півночі й зі сходу східньо-славянські племена були оточені цілим пасмом фінських племен. Але про цих фінських сусідів говорити не будемо, бо для східньо-славянського півдня, для будучої України вони значіння не мали, хоч мали велике значіння в сформуванні і в діях великоруського народу.
На північнім заході східньо-славянські племена мали своїми сусідами племена литовські. Найближче межували литовці з білорусами. До українського племени прилягали безпосередньо ятвяги, що жили в басейні лівих допливів Припяти. На очах історії вже в ХII-ХIII ст. вони впали жертвою експанзії української держави, були частиною знищені, частиною засимільовані.
На заході, майже по тій самій етноґрафічній лінії, що ділить сьогодня українців од поляків, мали наші предки сусідами ляшські або польські племена. Є всі дані твердити, що тут етноґрафічна границя протягом історичних часів посунулася на схід, на некористь українського народу. Те саме можна сказати більш-менш і про українсько-словацьке пограниччя в межах сьогоднішної Підкарпатської Руси. За Карпатами мадяри або угри, які прийшли туди в кінці ІХ в., знайшли вже руські осади. Але на полі відносин політичних взаємини з мадярською державою починають грати ролю аж в XI столітті.
На південнім заході українська людність стикається з волохами. Тут, можна сказати, українська етноґрафічна територія понесла втрати. Протягом майже тисячоліття українсько-волошських історичних взаємин етноґрафічна межа тут не раз подавалась то на схід, то на захід в наслідок обставин політичного життя. Але в Х-ХІ вв. майже ціла теперішня Бесарабія належала до політичної системи Київської держави, од якої перейшла в спадщину до держави Галицько-Волинської ХІІ-ХІІІ віків. Треба думати, що й під оглядом етноґрафічним це так зване тоді «Пониззє» належало до східньо-славянського світу, як область тиверців, що седіли, як каже літописець, «по Бугу і по Дністру і присідяху к Дунаєві оли до моря».
Але були іще сусіди, які хоч і не межували безпосередньо з славянськими племенами, які тільки невеличкими колонійками осідали серед безконечних просторів східньо-европейської рівнини, але саме цим сусідам довелося відіграти ролю завязи, ролю цементу, яким скріплено в одно ціле окремі руські племена й звести їх в одну політичну систему, в одну державу. Я розумію варягів або норманів. Вони ж, як можна думати, надали отій державі й збитій у ній масі східньо-славянських племен одне спільне імя, яке залишилося навіки. Це імя — Русь.
Варяжське питання, себто питання про ролю варягів або норманів у ґенезі руської держави, належить до найспірніших питань історії східньої Европи. Воно має за собою більше як столітню історію й величезну літературу. І досі вчені сперечаються над цим питанням, і їх суперечка то затихає, то розгорається з новою силою. Вихідним пунктом вченого спору являється знамените оповіданя літопису про закликання варягів славянами і заложення ними держави в Новгороді, звідки вона, ця держава, скоро перенесла свій осередок до Київа.
Наведемо це клясичне оповідання: під 859 роком записує літописець, що «приходили зза моря варяги і брали дань од Чуді, Слован, Мерян, Весі й Кривичів». Поясню, що Чудь, Меря і Весь — то фінські племена в близькім сусідстві з Новгородом. А під 862 роком стоїть буквально: «ізгнаша (славяне) Варяги за море, і не даша їм дані, і почата сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша усобиці в них, і воєвати сами на ся почаша і ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би полоділ нами і рядил по ряду. — Ідоша за море к Варягом, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє, друзії же Урмани, Аньгляне, инії і Готе; тако і сі. Ркоша Руси Чудь, Словені, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в ней ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І ізбрашася три брата с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє. І срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля».
Хто ж були перш за все варяги? Не підлягає ніякому сумніву, що це були зайди, батьківщина яких була Скандинавія, ближче кажучи — Швеція. Вже в кінці VIII віку, можна думати, почалися звязки між Швецією й хазарами, в першій лінії торговельні. Посередньою станцією в мандрівках скандинавів на східне побережжя Балтійського моря й далі був острів Ґотлянд. Шведський учений Арне в своїй моноґрафії „La Suède et L'orient", що появилася 1914 року в Упсалі, дає нам послідовний образ розвитку зносин між Скандинавією й східньо-європейським світом. Вказуючи на величезні знахідки арабських монет на острові Ґотлянді (їх знайдено в такій кількости, як ніде в Европі і навіть Азії, а саме 280 скарбів з 20 тисячами монет) і стежачи за знахідками з другого боку предметів скандинавського виробу на території Великоруси й України, Арне приходить до висновку, що скандинави відкрили спершу шляхи по Волзі до Каспійського моря, і це сталося коло 800 року, а потім вже відкрили і шлях по Дніпру, знаменитий шлях «изъ варягъ въ греки».
Варяги спочатку осаджувались невеликими колоніями в торговельних центрах, а пізніше виступали як завойовники і як орґанізатори державности серед західньо-славянських племен. Розуміється,
