Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Славян (під назвою венедів) згадує вже грецький письменник Птоломей у І віці, так само й римські письменники Пліній і Таціт. Готський історик Йордан та Візантійський Прокопій VI в. вже розріжняють славян і антів, як два споріднені, але окремі народи, при чім анти мешкали на північ від Чорного моря. Наш найстарший літопис дає таку картину розселення славян у східній Европі в IX столітті. На самій півночі коло озера Ільменя сиділи Словени, на південь од них, між Чудським озером і верхнім бігом Волги і Дніпра седіли Кривичі; над верхнею Двиною — Полочане. В басейні верхньої Оки седіли Вятичі, на південний захід од них, над середнім Дніпром і Сожем — Радимичі, на захід од останніх і на північ од Припяти, в Поліссі седіли Дреговичі. Це все племена, які пізніше склали два великі славянські народи: великоруський і білоруський. Тепер, ідучи далі на південь, бачимо за літописом племена, які складали південну або українську ґрупу. Се були: між річками Горинню, Припятем і Дніпром, з півдня омежовані Тетеревом, седіли Деревляне. На південь од них в теперішній Київщині — Поляне. На лівім березі Дніпра, в басейні Десни і лівих допливів середнього Дніпра — Сіверяне. Між Дністром та Бугом седіли Уличі, між Дністром та Прутом, на південний захід од Уличів — Тиверці, що сягали своїми осадами аж до моря. В теперішній Галичині літопис уміщує Хорватів, доволі неясне племя: одні вчені зараховують їх до руської ґрупи, другі (як Нідерле) вважають за останок великого колись славянського племени, що седіло на північ од Карпатів і в більшій своїй частині вимандрувало на південь. Шахматов думає, що хорвати були не руське, а західно-славянське племя. Нарешті над верхнім Західнім Бугом седіли Дуліби або Волиняне.
Археолоґічні дані підтверджують те, що подає нам літопис про розселення східньо-славянських племен. Як каже видатний російський археолоґ Спіцин, в руських старожитностях зустрічаємо стільки ж археолоґічних типів і районів, скільки літопис подає племен. Ґеоґрафічне положення цих районів відповідає вказівкам літопису про місце розселення кожного окремого племени.
Навіть більше: на основі археолоґічних даних всі руські (або східньо-славянські, якщо хочемо правильніше висловитись) племена можна звести до трьох ґруп, з яких кожна уявляє собою певну цілість під культурним оглядом: 1) першу групу складали б новгородські словени й кривичі; 2) до другої належали б радимичі, вятичі й сіверяне; 3) до третьої — волиняне, деревляне, поляне й дреговичі.
Трохи інакше уявляє собі цей поділ на три ґрупи Шахматов, що спірається головно на лінгвістичні дані. Він до першої, великоруської ґрупи зараховує словенів, східню частину кривичів, вятичів і східню частину степових племен, яких не називає літопис; білоруську ґрупу складають дреговичі, радимичі, частина кривичів і частина східніх степових племен; нарешті, малоруська (пізніше українська) група поглинула в себе полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів і хорватів.
Говорячи про руські племена, названі в літопису, треба мати на увазі, що літописець згадує далеко не про всі племена східньо-славянської групи. Тим часом цілий ряд посередніх і безпосередніх вказівок свідчить, що в басейні Дона існувало в ІХ-Х вв. славянське населення, котре пізніше, під натиском печенігів відступило, може бути, на північ і влилось в інші славянські племена й засимілювалося з ними. Частина цих степових, невідомих нам по імени східніх славян, думає Шахматов, злилась з великорусами, частина з білорусами.
Але в окремі східньо-славянські племена ще перед X віком увійшли, як інґредіент, не тільки східньославянські елементи, злилися з ними і вплинули на сформування окремих племен також деякі західньо-славянські, ляхітські або пізніше польські елементи. Память про це збереглася аж до XI в., коли літописець записав це в формі лєґенди. А саме, літописець записав буквально: «Радимичі бо і Вятичі от Ляхов. Бяста бо два брата в Лясіх: Радим, а другий Вятко, і пришедше сідоста Радим на Сожю, і прозвашася Радимичі, а Вятко сіде с родом своїм по Оці, от него же прозвашася Вятичі».
Спіраючись не тільки на літописну традицію, але й на цілий ряд лінгвістичних даних, вчені приймають дійсно ляшське походження радимичів і вятичів: під впливом натиску аварів з заходу в VI і VII ст. ці ляшські племена посунули просто на схід і врізались клином понад Припяттю й далі в групу східньо-славянського населення. Протягом ближчих століть, одначе, вони засимілювались з ними; частина увійшла в склад білоруської групи, як радимичі, друга ж, вятичі, злилась з білорусами й з великорусами. Слід ляхізма ще й досі можна бачити в деяких особливостях білоруської мови.
Одначе, ледве чи можна уявляти собі процес діференціяції східнього славянства, процес формування окремих племен і обєднання їх в окремі ґрупи, котрі пізніше перетворилися в три руські народності, ледве чи можна, кажу, уявляти собі, що цей процес вже закінчився тоді, коли літописець в Xl віці давав свій знаменитий огляд етноґрафії східнього славянства. Цей процес затягнувся ще принаймні на два століття, й на його розвиток впливав цілий ряд факторів; передовсім фактор ґеоґрафічно-економічний, що зближував між собою окремі племена, хоча б вони належали до ріжних ґруп; так само фактор політичний — обєднання ріжних племен в одній державі, що повстала в Київі, а потім по розпаді цієї держави й зформуванні кількох окремих князівств, розділ на окремі «землі» — князівства; нарешті відограло ролю сусідство з чужими народами й засимілювання окремими руськими племенами, чи цілими ґрупами руських племен, чужих етнічних елементів.
Звернемо спочатку увагу на цей останній фактор, на сусідів східнього славянства. Про цих сусідів так само говорить літописець, котрий властиво дає нам етноґрафічний огляд не лише самого східнього славянства, але й цілої східньої Европи.
Як уже згадувалося вище, предки сучасних українців одідичили Наддністрянщину й Наддніпрянщину безпосередньо після ґотів, які вимандрували на південь і на підденний захід. По ґотах полишились памятки лише в назвах річок, знов же таки одідичених ґотами од колишнього іранського населення — сарматів і алянів. Може знайшли вони малі рештки й готської людности, які не відіграли ніякої помітної ролі в сформуванні східньо-славянського типу.
В VI-VII вв. в басейнах нижньої Волги й Дону повстала держава туркського народу — хазарів. Ця держава досягла в VIII-IX вв. великої політичної могутности й культурного та економічного розвитку. Вона підбила собі східню славянську людність над Доном; її
