Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Та всеж таки ми мусимо сконстатувати той безперечний факт, що Київська Русь, як влучно каже російський вчений Ростовцев, «одержала в спадщину по своїх попередниках усі риси, характеристичні для держав, що повстали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, але не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацією, просякнутою східними елементами».
Для ясности зазначу, що «схід» у відношенню до Київської держави означав головно впливи арабські й хазарські, що ж стосується Візантії, то треба памятати, що це була найкультурніша держава тогочасного світу. Звичайно Візантію вважали за синонім застою й закостенілости старих культурних форм, і лише в останні часи ближче ознайомлення з візантійською історією привело вчених до переконання, що саме доба, коли Русь найбільше підлягала візантійським впливам, була добою не тільки великого розцвіту політичної могутности візантійської імперії (панування македонської династії, 867-1081 роки). Як зазначає Charles Diehl в своїй «Histoire de l'empire byzantin», розцвіту політичної могутности, розвитку індустрії й комерції цієї доби відповідав подібний же розцвіт і життя інтелектуального. У відновленому університеті Царьгороду, під активним протекторатом цісарів, видатні вчені викладали філософію, реторику, й ріжні знання; біля їх катедр тиснулися учні з усіх країв візантійського й арабського сходу. Спіраючись на новознайдені памятки античної культури, покінчивши з іконоборською кризою, відбувається ренесанс на всіх полях людської мисли...
І ось до цього багатого джерела культури, яка саме в той час переживала свій ренесанс, — в області реліґійно-філософічної думки, в області науки, письменства, мистецтва, — до цього джерела доторкається наша молода Київська Русь і припадає до нього жадібними устами; її здоровий, юний орґанізм легко засвоює елементи цієї культури, але не скоряється їй рабськи, він перетворює, модифікує їх на своїм власнім ґрунті, і вже в XI в. витворюються у Києві такі форми життя і такі умові інтереси, які позволяють вважати столицю молодої руської держави за один з найкультурніших осередків тодішньої Европи. Це нам треба затямити, поки ми перейдемо до огляду початків українсько-руської держави з її осередком в Київі.
Поява славян у східній Европі, їх первісне розселення, питання про славянську прабатьківщину й початок племінної діференціяції — все це питання ще досі не вирішені наукою одностайно. Наш найстарший літопис виводив усіх славян знад Дунаю: «по мнозіх же временах сіли суть словени по Дунаєві, кде єсть нині Угорськая Земля і Болгарськая. От тіж же словен розідошася по землі і прозвашася імени своїми». Одначе вже в перших десятиліттях XIX в. вчені звернули увагу на те, що в басейні, наприклад, Волги, зовсім нема славянських ґеоґрафічних назв, а що найбільше тих назв якраз в Галичині та на Волині, і що звідти вони йдуть до Дніпра. Отже, на довший час установився був погляд, що прабатьківщиною славян в Европі була область Карпатів; звідси вони, мовляв, розійшлися в усі сторони. Предки східних славян сиділи тут аж до VII в., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід. Так, наприклад, уявляв собі початкове розселення славян російський вчений Ключевський. Та новіші досліди, оперті на комбінованих даних археолоґії й філолоґії, представляють справу інакше. Чеський вчений Нідерле вважає, що передісторичну колиску славян треба шукати в землях від середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни, від пасма гір Карпатських на північ до Могилева білоруського. Отже, славяне сиділи, на думку Нідерле, головно на тих землях, де тепер живуть білоруси. Східня частина цього простору: басейн Припяти, середнього Дніпра й Десни є прабатьківщиною руських або східніх славян. З усіх славянських народів найбільшими автохтонами являються, як думає Нідерле білоруси й українці.
Грушевський трохи інакше зазначає межі первісного розселення славян у Европі. Він думає, що вони сиділи на просторі від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, в областях середнього й верхнього Дніпра та в області між Вислою й Німаном. Відповідно до того прабатьківщина українців лежала би в південно-східній частині цієї території, — на поріччі середнього Дніпра. Колонізація українська йшла на захід і на південь. До думки Грушевського більш-менш прилучається й Багалій, підкреслюючи, що природні умови України й її ґеоґрафічне положення сприяли тому, що вона могла бути територією первісного розселення славян.
Нові погляди розвинув у питанні про славянську прабатьківщину Шахматов. Він уважав, що славяне були відрізані від середземноморської культури й знайомилися з нею за посередництвом германських племен. Якби славяне жили споконвіку на Наддніпрянщині, то через Чорне море прилучились би швидче до середземноморської культури. Тим часом посередниками у них були ґерманці, і на доказ того Шахматов старається довести, що такі назви як Дунай, Волохи, Бескиди — германського походження, та що, наприклад, словяне не мали своєї назви на означення дерева «бук», а взяли у ґерманців („bôkas"); отже, думає він, на славянській прабатьківщині бук не ріс, значить, славяне жили первісно на схід від лінії Кеніґсберґ-Одеса, далі якої на схід бук не росте. На підставі цих та інших міркувань Шахматов уважав, що прабатьківщиною славян був басейн західньої Двини. На південь від них сиділи ґоти, а коли ґоти рушили на південь, то славяне посунули на Надвислянщину й звідти вже розійшлися на всі сторони й поділилися на три основні групи: славян західніх, східніх і південних. В Антах, народі, що за його часто згадують візантійські джерела VI в., Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців.
Шахматов, як і більшість інших учених, визнавав існування спільно-руської або праруської племінної сімї, переходової від праславянської сімї до окремих славянських народів. В останні часи дехто з дослідників української мови, головно, проф. Ст. Смаль-Стоцький відкидають існування праруської мови, а, значить, і праруської сімї східніх славян; на їх думку, предки українців виділилися безпосередньо з праславянської сімї. В своїх доказах вони спіраються на існування певних явищ в історії розвитку старої української мови, які, на їх думку, свідчать, що головні характеристичні риси української мови, які відріжняють її від мови великоруської, ми зустрічаємо вже в перших памятках
