Сотенний «Бурлака» - Володимир Михайлович В'ятрович

Перехід кордону, як зазначалося, відбувся без жодних сутичок. Ян Фіала пояснює цей факт недобросовісністю деяких словацьких командирів прикордонної сторожі, які не намагалися навіть зупинити упівців. [122] Озброєння відділу, що перейшов кордон, складали 10-12 кулеметів ДТ, 20-25 автоматів ППС, 20-30 пістолетів. [123] Проте за час боїв на Закерзонні, при прориві з оточення відділ витратив практично всі набої та ґранати, а тому повстанці змушені були здобувати собі амуніцію в ході маршу по території Чехословаччини. [124] Окрім того, просування ускладнювалося ще й тим, що після успішного проходження певними теренами сотні «Громенка», що розпочала свій рейд швидше, контроль за ними посилювався. Але був й інший момент, що дозволяв українським повстанцям почуватися на словацькій території вільніше, ніж на захопленому вже тоді поляками Закерзонні. Цим моментом було приязне ставлення до упівців цивільного словацького населення та підтримка з його боку. Про цю підтримку згадує навіть надзвичайно вороже налаштований до українського визвольного руху історик Вацлав Славік. Він пояснює її тим, що "між простими людьми знайшлися люди, особливо у Східній Словаччині, де ще жив міф про Шугая [Микола Шугай, народний герой Словаччини, ватажок місцевих «опришківських» загонів - В.В.], котрі допомогу бандерівцям прирівнювали до співчуття до бідних, переслідуваних жандармами". [125] На цьому ж факті наголошує Мирослав Дуда, один з командирів чехословацьких протиповстанських акцій, який у своєму звіті писав: "Цивільне населення Східної Словаччини, особливо українці, підтримують банди, надаючи їм харчі, інформацію про присутність частин безпеки і знайомлячи їх з місцевими теренами". [126] Цікавий випадок, що характеризує відносини між словаками і українськими повстанцями, розповідає у своїх свідченнях Володимир Щиґельський: 1-го липня, після розмов зі священиком та селянами в селі Ґрубов, словаки запросили українських повстанців на весілля, де вони "танцювали і співали з місцевими дівчатами". [127]

В результаті, перші дні перебування на Словаччині були досить спокійними і дозволили стрільцям відпочити та набратися сил після нещодавніх щоденних боїв з поляками. Врешті, вони могли трохи відгодуватися, адже перед тим, на території Закерзоння протягом чотирнадцяти днів харчувалися тільки лісовими плодами. [128] "Поволі забуваються страшні дні кривавого рейду по Польщі, - писав бунчужний «Буркун» в хроніці відділу, - поволі приходимо до сил. Як останнім часом в Польщі кожний почав тратити надію і думати лише, в котрому місці ляже на вічний спочинок - так тепер кожен свято вірить у нашу перемогу, в краще завтра, і вірить, що нема в світі нічого неможливого до виконання". [129]

До середини липня відділу вдавалося просуватися практично без жодних сутичок. Тим часом, 13-го липня чехословацька влада, занепокоєна впевненим просуванням упівців, відправляє на боротьбу з ними 5640 вояків, з них 1339 осіб - службовці СНБ. [130] Ведучи своїх вояків невідомими теренами, серед великої кількості ворожих військ, Володимир Щиґельський проявив надзвичайний талант тактика партизанської боротьби. Ось як описує просування повстанського відділу під командою «Бурлаки» Вацлав Славік: "Його група з 50 осіб [так в тексті, а насправді, на той час вона нараховувала понад 80 вояків - В.В.] переходила так, що залишала сліди, ніби проходило троє людей. Вночі вони прослизали нашими позиціями у формі довгої змії, тримаючись за руки. При необхідності, звертали ліворуч чи праворуч, або назад, звиваючись, як змія". [131] Таким чином зустрічей з військом вдавалося уникати. До прикладу, учасник протиупівських акцій Богуш Хньоупек наводить цікавий факт: біля Кралової гори чеські вояки спали за 200 метрів від повстанців. [132]

Проте з кожним днем ситуація погіршувалася. "Військо почало не тільки обсаджувати села, - згадує сотенний «Бурлака», - але й ліси, ріки, дороги і навіть лісові стежки. До того часу ми поповнювали собі провіант молоком і сиром із шалашів, що знаходилися в горах. Військо зорієнтувалося і розпорядилося, щоб усі пастухи розійшлися до сіл. Почалась біда і знову голод. Знову кілька разів потрапляли в оточення, з якого мусіли пробиватися. Марш горами був дуже важким і виснажливим. Десятки кілометрів більше проходили, щоб минати військові позиції". [133]

Поруч з посиленням військового контролю за територією, чехословацький уряд розпочинає активну пропаґандистську кампанію з метою зупинити рейдуючі відділи. Видруковано і масово поширювано спеціальну листівку «Заклик до членів Української Повстанської Армії» та так звану «Приґлашку», що мала б слугувати перепусткою до військових комендатур для тих повстанців, що вирішили здатися чехам. [134]

Уникати боїв ставало неможливим, і 5-го серпня на Лупчанській Маґурі відбулась одна з більших сутичок між бурлаківцями і курсантами офіцерських шкіл. Ось що розповідає про цей бій сам командир «Бурлака»: "Перед полуднем 5-го серпня вирушили ми на Лупчанську Маґуру. Відпочивали на краю лісу […]. Я оглядав терен на Німецьку Лупчу, тому що хотів вночі перейти туди на північ. З лісу до лісничівки На Вршкох вийшла чота вояків, кількістю 17 курсантів. Помітили рух в нашому таборі. Коли я повернувся до сотні, побачив, що