ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Додатковим побічним ефектом цієї сумної історії стало нещодавнє рішення Марти розлучитися через пережиті фінансові й психічні тягарі. Це стало ще одним спустошливим ударом для Чіпа. Утім, вона залишається незмінною у своїй підтримці. Марта написала мені: «Я стояла поруч, перед і позад нього під час усього, що відбулося. І я продовжуватиму робити це, навіть не перебуваючи в шлюбі. Але я просто не можу й далі жити в цьому вакуумі»[425].

Зрештою, існує ще одна сумна відповідь на запитання, чи варто було використовувати в допитах насильство. Чи військові і цивільні змогли зібрати у такий спосіб більше інформації? Навряд чи, хоча можливо, що так, проте чи цього достатньо, щоб виправдати незаперечні моральні збитки, завдані моральному іміджу Америки, страждання затриманих чи тривалі психологічні наслідки для слідчих? Звісно, джерела в адміністрації повідомлятимуть, що отримали все необхідне, але ж це таємниця, і ми ніколи не зможемо перевірити, чи справді допити з примусом допомогли у війні з тероризмом і подальшій війні з повстанцями. Ніхто не заборонить їм брехати, щоб приховати сліди. Проте більшість експертів із тортур і допитів вважають, що фізичне насильство і тактики приниження рідко приводять до надійних показів. Правдиві зізнання отримуються через співпрацю, а не побиття, через побудову довіри, а не ненависті.

Ми вже бачили раніше негативну реакцію деяких військових, які брали участь у таких допитах. Занадто багато невинних людей було затримано, і це не дало жодної корисної інформації. Занадто мало вишколених слідчих і перекладачів і занадто сильні вимоги з боку командування негайно отримати результат. Політолог і експерт із тортур Дарій Реджалі ставить під сумнів достовірність результатів процедур допиту, які використовувалися на військових базах в Іраку, Афганістану й у Ґітмо. Він стверджує, що люди в умовах фізичного примусу зізнаються у будь-чому. Підтвердження цього ефекту можна знайти і в офіційних урядових документах США, зокрема в посібнику польових допитів (FM 30-15), посібнику ЦРУ (1963) і посібнику з використання людських ресурсів (1985). В одному зі своїх есе на сайті salon.com Реджалі стверджує, що тортури можуть узалежнювати, втягувати, коли слідчий переживає ніби наркотичне піднесення, проте залишається осад винищення, на подолання якого потрібні покоління[426].

ПРИКІНЦЕВІ ЗАУВАЖЕННЯ

У наступному розділі наш аналіз зсунеться із окремих осіб, спійманих у тенета нелюдських умов, до ролі, яку відіграла Система у створенні умов, що спонукали до тортур і насильства, в Абу-Ґрейб і багатьох інших військових в’язницях. Дослідимо багатовимірність системних впливів, які створюють, управляють, і підтримують «культуру знущань». Спершу переглянемо різні незалежні військові розслідування цих порушень, і оцінимо, якою мірою в них звертають увагу на головні системні змінні, як-от помилки керівництва, відсутність або неналежну підготовку персоналу, нестачу ресурсів і пріоритет допитів. Потім дослідимо доповіді від Human Rights Watch про інші схожі інциденти, і навіть такі, що стосуються гірших випадків насильства, як зголошене офіцерами елітного повітрянодесантного 82-го підрозділу. Потім ми розширимо наше дослідження до способів, якими військове командування й уряд створюють такі ситуації у військових тюрмах у всьому світі заради ефективнішої «війни з тероризмом» і «війни з бунтівниками». Це зробимо за допомогою інтерв’ю й аналізів, розміщених у документі PBS Frontline «Питання тортур» (18 серпня 2005 року), які розкривають роль адміністрації Буша і військового командування у санкціонуванні схожих тортур у Ґуантанамо з подальшим експортом до Абу-Ґрейб і далі.

Я зміню роль — від дослідника поведінки, який проводить психологічне дослідження-репортаж у цьому розділі, до ролі прокурора в наступному. Я оскаржуватиму вибраних членів військового командування, які зловживали владою і допустили тортури в Ґуантанамо, а пізніше перенесли ганебні тактики в Абу-Ґрейб. Вони дали дозвіл військовій поліції і військовій розвідці використовувати тактики тортур в покращених умовах і не змогли забезпечити відповідне керівництво, нагляд, підзвітність і відповідний вишкіл, необхідний для праці в блоці 1А. Я стверджуватиму, що саме вони є винними в гріхах як дії, так і бездіяльності.

Поставивши систему перед гіпотетичним судом, ми зрештою дійдемо до президента Буша, його радників і їхньої ролі в переозначуванні тортур як прийнятної і потрібної тактики у всеохопній і сумнівній війні з тероризмом. На них також відповідальність за позбавлення захоплених повстанців і всіх «іноземців» із військових таборів захисту, передбаченого Женевською конвенцією. Міністер оборони Рамсфелд відповідає за створення осередків дізнання, де «затриманих» піддавали екстремальним знущанням із сумнівною метою отримання зізнань й інформації. Він, імовірно, також відповідає за іншу наругу над американськими моральними стандартами, як-от «аутсорсинг тортур», коли цінних в'язнів перевозили в інші країни за урядовою програмою «надзвичайної передачі».

Я маю намір показати, що Система, від президента Буша до Чейні й міністра Рамсфелда і далі вниз за ієрархією, заклала підґрунтя для цих зловживань. Якщо це так, то ми як демократичне суспільство мусимо багато зробити для запобігання майбутнім зловживанням, змушуючи Систему змінити структуру і процедури в осередках дізнання.

Ми завершимо наступний розділ на мажорній ноті, бо завдяки Абу-Ґрейб було реалізовано план поліпшення вишколу охоронців, працівників військової розвідки і слідчих. Мій колега-психолог, полковник Леррі Джеймс, вирушив у цю в'язницю 2 травня 2004 року, і встановив новий набір процедур, які стримуватимуть описане у цьому розділі насильство. Особливий інтерес становить положення, згідно якого всі охоронці й інші відповідальні особи в межах навчання мають переглянути записи Стенфордського в’язничного експерименту. Як це навчання відбуватиметься і які наслідки матиме, може стати добрими новинами з цього похмурого місця.

Це позитивне бачення підведе нас до останнього розділу. У ньому я спробую врівноважити негатив, з яким ми мали справу під час нашої тривалої мандрівки, пропонуючи дві обнадійливі перспективи — вивчення способів опору небажаним впливам та відзначення героїв і героїзму.

Врешті я визнаю, що деяким читачам паралелі між маленькою імітацією в’язниці в Стенфордському в’язничному експерименту і реаліями небезпечної в’язниці в зоні бойових дій можуть видатися натягнутими. Але головними є не фізичні відмінності, а базові процеси психологічної динаміки, які можна порівняти в обох місцях[427]. Я хотів би також зазначити, що кілька незалежних дослідників зробили такі самі порівняння. Це можна знайти як в доповіді Шлезінґера (цитовано на початку цього розділу), так і в доповіді колишнього військово-морського криптолога Алана Хенслі, який у своєму аналізі причин насильства дійшов висновку:

Випадок Абу-Ґрейб детально описаний у дослідженні Зімбардо. Їхня модель побудована на практично однакових чинниках, і завдяки наявним раніше емпіричним даним можна було передбачити з високою ймовірністю увесь ланцюг подій, які проявлятимуться без свідомого намислу з