Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

обід з борщем до «Ромашки», однієї з їдалень ЧАЕС, боялися всі керівники підрозділів управління. По центру довгого стола — на місці, яке зазвичай відводиться главі сімейства, — сидів Василь Кизима. З обох боків — його так звані «діти» (або ж просто підлеглі). «Усі мовчки сьорбають борщ, аж раптом тишу порушує його голос... не злий, а рішучий і наполегливий: Кизима обговорює групу постачальників, яка вчасно не привезла кран на будівельний майданчик, а бетонний завод не повністю виконав замовлення відповідної бригади» — згадував потім репортер, запрошений на один із робочих обідів Кизими. Василь Трохимович мав відмінну пам’ять, знаючи імена і по батькові не лише всіх своїх численних підлеглих, а й пам’ятаючи про найдрібніші деталі їхніх завдань і ресурси, які вони мали в розпорядженні.

Василя Кизиму вважали справжнім патріотом Прип’яті, здатним знайти фінансові і не тільки ресурси на розбудову станції та інфраструктури міста: громадських споруд і житлового фонду.

Окрім того, він чудово справлявся з тиском партії будувати швидше, віддаючи перевагу якісному будівництву. Партійним лідерам, які оголосили йому догану за низькі темпи будівництва Палацу культури у Прип’яті, Кизима навів приклад Володимирського собору в Києві. «Собор будували кілька десятиліть, однак стоїть він і дотепер», — такою була відповідь Василя Трохимовича здивованому партчиновникові, для якого не існувало більшого ідеологічного гріха, аніж порівняння соціалістичного палацу культури з храмом. Проте Кизиму це не хвилювало. Він не просто не поспішав — він наголошував, що збудований ним палац стане найкращим в Україні. Для будівництва він домігся отримання таких дефіцитних матеріалів, як мармур (для стін), алюміній для інфраструктури (який в СРСР замовити було практично неможливо) і рідкісні породи Деревини для підлоги. При цьому дерев’яну підлогу в Палаці культури клали бригади, які займалися реставрацією палацу імперської епохи в Києві.

*

Будівництво 5-го енергоблока Чорнобильської АЕС поставило Кизиму перед низкою нових проблем: раніше він уже будував реактори, а тому знав, як впоратися з мінімальними затримками, однак тепер, коли партійний апарат у Москві прагнув запустити якомога більше енергоодиниць, тривалість будівництва наступних енергоблоків скоротилася з трьох років до двох. Спорудження почали 1985-го, а завершити мали наприкінці 1986 року. Таким чином Анатолій Майорець, новий міністр енергетики та електрифікації (а саме він на партійному з’їзді в лютому 1986-го озвучив думку про те, що графік будівництва мультиблокових АЕС може й має бути скорочений із семи років до п’яти), намагався вписати себе в історію.

У грудні 1985 року Майорець відвідав Прип’ять, щоб на власні очі побачити, як протікає процес будівництва. Ураховуючи відставання від графіків, він прагнув збільшити темпи роботи, і саме за присутності спільника Міністерства Київський обком КПУ видав директиву, в якій вимагалось прискорити будівництво об’єктів. Партія використовувала свій основний інструмент впливу — низку доган службовцям, яких вважали відповідальними за затримки. Одні догани були усними, інші — письмовими, а треті взагалі заносили в особову справу винуватця. У разі якщо становище справ не змінювалося, людину звільняли. Якщо ж ситуація поліпшувалася, догану знімали, а управлінця нагороджували. І так по колу. У січні 1986 року об’єктом партійної критики стали керівники у Прип’яті. Зокрема, серед «жертв» був Р. Л. Соловйов, заступник Брюханова, відповідальний за будівельні проекти (тобто за роботу з Кизимою і його людьми). На засіданні міськкому партії Прип’яті Соловйову оголосили найсуворішу догану — із занесенням в особову справу. Кизиму ж і його помічників цього разу все обійшло стороною.

Серед радянських управлінців Василь Кизима був рідкістю — він без вагань протистояв партійному керівництву, яке пропонувало перенаправляти й без того незначні ресурси, які виділяли на збудовану ним АЕС та обожнювану ним Прип’ять, на інші сторонні речі. Наприклад, після примусової колективізації у сталінську епоху сільське господарство як сектор економіки СРСР перманентно відставало. У цій ситуації задля підвищення обсягу виробництва партія започаткувала систему своєрідного «партнерства» між великими міськими промисловими та науковими підприємствами і колгоспами — на практиці це означало відправлення містян у села для допомоги на роботах у колгоспах. На думку партійного керівництва у Прип’яті, свій вклад мали зробити й працівники АЕС і будівельники. При цьому про результати регулярно звітуватиме місцева газета. Брюханов хоч обурювався, та все ж надіслав своїх людей у сусідні колгоспи. Кизима просто відмовлявся.

В іншій ситуації, коли партійний керівник знову зажадав працівників для колгоспів із персоналу будівництва електростанції, розлючений Кизима наказав своєму секретарю з’єднати його з партійним керівництвом у Києві. «Зараз у моєму кабінеті сидить ваша людина, — промовив Василь Трохимович по телефону, — яка розповідає, що я маю робити. Знаєте, я й без цього дуже завантажений роботою. Будь ласка, розберіться для себе, хто тут усе-таки керівник — я чи він». Кизима поклав слухавку, і на цьому питання було закрите. З огляду на важливість атомної енергії, керівництво партії не мало іншого вибору, аніж піти на поступки. Хоча й були страшенно розлючені: як здавалося, Кизимі все сходило з рук.

Одним з інструменів Кизими для протидії зростаючому тиску з боку партії стало використання ним ЗМІ. Наприклад, для зосередження уваги спільноти на тому, чи допомагають йому партійні чиновники в роботі з постачальниками будівельних матеріалів. Медіатактику Василь Трохимович засвоїв ще задовго до епохи гласності, проголошеної Михайлом Горбачовим. Навесні 1980 року Кизиму і Брюханова викликали в Москву, де вони мали доповісти Голові Ради Міністрів СРСР про стан будівництва третього енергоблока ЧАЕС. Попри присутність представників інших станцій, ситуації, гіршої за чорнобильську, не було. Коли середнє виконання робочих планів дорівнювало 90%, Кизима та Брюханов відзвітувалися про виконання своїх планів лише на 68%. Проблема ж була у нестачі кваліфікованих робітників, обладнання і матеріалів. Обом було наказано надолужити згаяне протягом місяця — абсолютно нездійсненне завдання, ураховуючи відставання від початкового графіка як мінімум на два-три місяці.

Передбачаючи зрив виконання плану і можливих доган від державної верхівки, Кизима запросив до свого офісу журналіста регіональної партійної газети «Київська правда» Олександра Болясного. Головний редактор видання очікував оптимістичного інтерв’ю і обіцянок виконання плану в найкоротші терміни, Кизима ж натомість годину протримав Болясного у своїй приймальні, за цей час власноруч написавши відповіді на питання інтерв’ю. Василь Трохимович пояснив, що будівництво нового енергоблока не вдасться закінчити вчасно внаслідок відсутності потрібних поставок. Соціалістична економіка чудес не продукувала. Як вважав Кизима, саме партія мала виступати важелем впливу на постачальників матеріалів, змушуючи їх виконувати свої зобов’язання. Наляканий, редактор «Київської правди» зателефонував партійному керівництву, яке, зціпивши зуби, усе ж дало дозвіл на публікацію інтерв’ю. Інтерв’ю, що, врешті-решт, врятувало Брюханова і Кизиму від