Українська література » Наука, Освіта » Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

Читаємо онлайн Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
єврейського колгоспу з назвою «Новий світ». Їх розстріляли з кулеметів у протитанковому рові, який вони самі ж викопали за наказами командирів Червоної армії, безуспішно намагаючись зупинити загарбників. Цей розстріл фактично означав крах єврейської общини в Чорнобилі. Узимку 1970 року, коли Брюханов винаймав кімнату в готелі, у місті, де колись євреї становили більшість, залишилося лише 150 єврейських сімей. Одну із синагог було перетворено в приміщення місцевого військкомату.

Ті з чорнобильських євреїв, хто пережив Голокост, знайшли притулок у партизанських загонах, що базувалися в місцевих лісах. Організовані комуністами повстанські групи, які складалися з українських і білоруських селян, діяли в регіоні з осені 1941 року. Утім, довготривала боротьба прорадянських партизанів з організованими німецькою владою поліцейськими загонами (які також складалися з місцевих жителів) обернулася кровопролитною вендетою. Розправи над партизанами, і, щойно змінився хід війни, над поліцаями відбувалися привселюдно, що ще більше залякувало місцеве населення. Зведення ж рахунків між родичами тих, хто був утягнутий у конфлікт, триватиме ще й після закінчення війни.

Червона армія зайняла Чорнобиль і його околиці восени 1943 року. Бій був довгим і кривавим, адже йшлося, по-перше, про чорнобильський порт на річці Прип’ять, — наріжний камінь економіки міста, — і, по-друге, про мости через річку і залізничну станцію поблизу. В результаті Червона армія понесла значні втрати. Десятеро найхоробріших — солдатів та офіцерів — були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу, найвищої державної нагороди. А для місцевих жителів довгоочікуване звільнення від фашистських загарбників готувало ще більше смертей і тягот: після встановлення Червоною армією контролю над регіоном чоловіків було негайно призвано до її лав. Багатьох із числа тих, хто пережив окупацію, без належної зброї, підготовки чи навіть обмундирування кинули помирати в бій на околицях своїх же сіл і міст.

...Коли авто Брюханова проїжджало межі міста Чорнобиля, Віктор розгледів знайомий силует праворуч від дороги — пам’ятник Радянському солдатові, що увіковічував пам’ять про уродженців села Копачі, полеглих на війні, та червоноармійців, які 1943 року загинули в битві за населений пункт. Список перших значно довший за перелік других. У Чорнобилі ж солдати, які загинули в шеститижневій битві за місто, поховані в місці, яке згодом стало Парком Слави. До обеліска з вічним вогнем біля основи простягується Алея героїв. «Воїнам-визволителям від трудящих мас Чорнобильського району, травень 1977 року» — написано на одному з пам’ятників, установлених у парку. Біля підпису — таблички з іменами генералів Червоної армії і підрозділами, очолюваними ними в бою за місто.

За попередні роки Віктор Брюханов відвідав чимало урочистих церемоній у чорнобильському Парку Слави, приурочених до Дня Перемоги 9 травня. Культ героїв Великої Вітчизняної війни вшановував пам’ять лише тих, хто з 1941 до 1945 рр. загинув у формі Червоної армії; інші втрати були практично забуті. Ніяких пам’ятників жертвам Голодомору чи Холокосту... Ці злодіяння залишилися непоміченими.

*

Відповідно до офіційного історичного наративу СРСР, Копачі були місцем, де розвіювались останні тіні минулого: диво науково-технічного прогресу ось-ось мало відкрити шлях до світлого майбутнього. Через кілька хвилин після того, як авто директора промайнуло пам’ятник героям війни, Брюханов уже міг розгледіти на горизонті велику білу трубу градирні АЕС. Ще за мить — праворуч від каналу, уздовж якого слідував автомобіль, — з’явилися стіни оточеного потужними баштовими кранами 5-го енергоблока, який і досі перебував на стадії будівництва. Нарешті в поле зору потрапили білі стіні функціонуючих енергоблоків: 3-й і 4 енергоблоки були об’єднані в одну величезну будівлю; 1-й і 2 являли собою окремі споруди.

Територію поблизу села Копачі було обрано як місце для будівництва атомної електростанції десятиріччями раніше — у грудні 1966-го. При цьому історія нової станції почалася ще на рік раніше — із листа Олександра Назаровича Щербаня, заступника Голови Ради Міністрів УPCP, направленого в ЦК КПУ Будучи колишнім віцепрезидентом Академії наук УРСР і одним із перших ентузіастів ядерної енергетики, Щербань скаржився на відсутність на території України об’єктів електроенергетики. За його словами, небажання шукати нові джерела енергії цілком може призвести до падіння темпів економічного розвитку республіки.

Щербань, зазначивши, що 1964 року в Росії були введені в експлуатацію дві атомні електростанції, виступив за будівництво трьох таких станцій в Україні: однієї — на півдні, іншої — на заході і третьої — у Київській області. Незабаром після цього Щербаня підтримав його начальник, голова українського уряду Володимир Васильович Щербицький, і начальник Щербицького — перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест, який також був членом всесоюзного Політбюро. Шелест написав у Москву, вимагаючи включити пропозиції Щербаня у плани СРСР із будівництва нових атомних електростанцій, на що радянське керівництво відреагувало схваленням будівництва на території України однієї АЕС. Надмірного розчарування від скорочення числа станцій у Києві не висловлювали: республіка в будь-якому разі вписала себе в систему ядерних координат, отримавши доступ до передових тоді технологій. І це головне.

Восени 1966 року Володимир Щербицький підписав наказ про початок дослідницьких робіт для будівництва об’єкта, який тоді мав назву «Центральноукраїнська атомна електростанція». Комісія, створена в листопаді 1966-го, швидко дійшла висновку: кращого місця для спорудження АЕС, ніж район біля Копачів, не існує. Копачі були доволі великим селом із населенням більш ніж 1000 чоловік, розташованим водночас на малозаселеній території. Село було на достатній відстані одночасно і від великих міст, і від курортних баз (варіант з іншою ділянкою для будівництва відхилили саме з огляду на її близькість до курортних зон). Окрім того, обрана ділянка, не будучи заболоченою, була неподалік від річки Прип’ять, необхідної для функціонування атомної електростанції. Ще одним, не менш важливим фактором стала близькість об’єкта до залізничної станції — залізницю проклали під час першої п’ятирічки, тобто її будівництво розпочалося ще за керівництва вихідця з чорнобильського регіону Лазаря Кагановича.

Утім, певні питання відносно місця розташування все ж виникли. Річ у тому, що підземні води містилися занадто близько до поверхні, і задля забезпечення міцної основи для будівництва довелося завезти величезну кількість ґрунту. Була проблема і у віддаленості Копачів від джерел будівельних матеріалів, а саме каміння і гранітних порід (район села багатий лише на пісок). Але, на думку комісії, зважаючи на непридатність цих територій для сільського господарства, перетворення їх на промисловий об’єкт особливо не вплинуло б на економіку сільського району. Значну частину території, відведеної для будівництва станції та міста-супутника, займе охолоджувальний резервуар майбутньої станції — басейн, потрібний для роботи АЕС: загалом, більш ніж 1400 гектарів пасовищ, 130 гектарів лісу, 96 гектарів оброблюваних земель і 50 гектарів садів, посаджених місцевим населенням.

Серед шістнадцяти

Відгуки про книгу Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: