Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Дивовижно, що на станції за увесь час фактично не траплялося нещасних випадків, які були б прямо пов’язані з недоліками при будівництві. Найбільш серйозна аварія сталася у вересні 1982 року. Того дня завершили плановий ремонт 1-го реактора і оператори почали відновлювати його роботу на повну потужність. Усе проходило без труднощів, аж поки реактор не досягнув рівня потужності в 700 мегаватів теплової енергії, тобто більше ніж дві третіх проектної потужності (небезпечно нестабільної позначки для всіх реакторів типу РБМК). Один із паливних каналів розірвався, пропустивши збагачений уран в активну зону реактора, після чого персоналові знадобилося майже 30 хвилин, щоб визначити проблему і зупинити реактор. Згідно з доповіддю КДБ, викид став причиною майже десятикратного підвищення рівня бета-випромінювання (високоенергетичних електронів) у регіоні.
Комісія, яка проводила розслідування, дійшла висновку, що винуватцями інциденту стали ремонтні робітники, один з яких, імовірно, закрив клапан каналу водяного охолодження, під’єднаного до цієї частини реактора. Саме це спричинило розрив паливного каналу. Друга особа після Брюханова, головний інженер станції, втратив свою роботу, однак сам Брюханов втримався на посаді. Зрештою, за мірками галузевих стандартів, Чорнобильська атомна електростанція працювала досить успішно, а частота подібних інцидентів була нижчою, аніж на інших АЕС аналогічного типу. Наступного року Брюханова було нагороджено престижним орденом Жовтневої Революції.
Утім, проблеми зберігалися. У лютому 1986 року, коли Віктор Брюханов брав участь у XXVII з’їзді ЦК КПРС, де керівництво партії закликало подвоїти будівництво енергоблоків на АЕС протягом наступної п’ятирічки, КДБ доповів про тривалі проблеми на атомній електростанції, вказавши, зокрема, на порушення технічних вимог при будівництві 5-го енергоблока. Оскільки постачальники не доставили потрібного виду щебеню для виготовлення бетону, бригади використали наявний камінь — удвічі крупніший за потрібний. Унаслідок цього залитий бетон не міг розтектися щільно, залишаючи діри у структурі. «Непридатна для використання площа становить 300 метрів, — зазначав офіцер КДБ. — При введенні в експлуатацію 5-го енергоблока технічні недоліки, виявлені у виробництві бетону, можуть призвести до нещасних випадків, включаючи ймовірні людські жертви». Відповіді на це попередження не було.
*
Всесоюзна конференція представників підприємств — постачальників будівельних матеріалів спеціального обладнання відбувалася у Прип’яті, тривала три дні і пройшла, якщо вірити міській газеті «Трибуна енергетика», успішно. Серед головних доповідачів був і Василь Кизима, голова управління будівництва станції. Загалом, у конференції взяли участь представники двадцяти дев’яти підприємств, які забезпечували поставки для будівництва 5-го енергоблока. Представники ще двох підприємств не з’явилися.
Віктор Брюханов теж пропустив зібрання, однак ЧАЕС була представлена в особі її головного інженера Миколи Максимовича Фоміна, до обов’язків якого належала співпраця з управлінням будівництва та запуск нових реакторів. Фомін отримав своєрідне міжнародне визнання попереднього місяця, коли в лютневому випуску англомовного журналу «Радянське життя» з’явилася стаття з цитуванням його заяви: охолоджувальний резервуар станції використовується для розведення риби, що свідчить про абсолютну безпечність АЕС. Як стверджував Фомін, у разі виникнення аварійної ситуації автоматична система безпеки негайно зупинить реактор.
Про інцидент 1982 року Микола Фомін ніколи не згадував — це було заборонено. Інформаційну цензуру відносно ядерних аварій посилили влітку 1985 року після розпорядження нового міністра енергетики СРСР Анатолія Майорця. «Доповіді про згубні наслідки екологічного впливу на персонал станції і населення, а також джерел енергії на навколишнє середовище (вплив електромагнітного поля, опромінення, забруднення атмосфери, водоймищ чи ґрунту) не мають висвітлюватися у відкритих публікаціях у пресі, на радіо та телебаченні», — зазначалось у наказі міністра працівникам галузі.
Під час конференції зазвичай активний та енергійний Фомін здебільшого мовчав. Причина була пов’язана не з міністерським обмеженням на виступи, а зі станом здоров’я — наприкінці 1985 року Микола Максимович потрапив в автомобільну аварію. Він лише недавно повернувся з лікарняного, і вже сама його поява на конференції була чудом: присутні могли бачити, що йому було важко брати участь в обговореннях, і, врешті-решт, важко взагалі говорити. Григорій Медведєв, у минулому заступник головного інженера ЧАЕС, а тепер — працівник Всесоюзного Міністерства енергетики та електрифікації, відвідав конференцію саме для того, щоб представити Міністерство. Фомін, якого він зустрів, був лише блідою тінню самого себе — Медведєв знав Фоміна як сповненого сил чоловіка з чарівною усмішкою і приємним голосом, готового братися за будь-які завдання. «Його вигляд віддзеркалював щось стримано болюче, відголоски страждань, які він переніс», — згадував пізніше Медведєв. Він звернувся до Фоміна: «Можливо, тобі доцільніше взяти ще кілька місяців на одужання? Аварія була досить серйозною». Утім, Фомін і слухати не бажав: «Я маю продовжувати роботу».
Віктор Брюханов зі свого боку надав Фоміну всю можливу підтримку. «Не думаю, що все настільки серйозно... Він йде на поправку, і робота лише прискорить процес одужання», — запевняв Медведєва Брюханов. Секретар міськкому партії переконав його вийти на роботу раніше, оскільки Брюханов відправився на партійний з’їзд у Москву, і саме Микола Фомін, його права рука, мав замінити Віктора на посаді керівника станції. При цьому, на думку Медведєва, Брюханов теж виглядав завантаженим і стомленим. Особливо директора турбував витік радіоактивних елементів з енергоблоків станції: загалом обсяг витоків із дренажних каналів і вентиляційних отворів становив 50 кубічних метрів радіоактивної води за годину. Установки для парової екстракції працювали на повну, однак не могли повністю дезактивувати радіоактивну воду. Єдиним ефективним розв’язанням проблеми була зупинка реактора і ремонт обладнання, однак це загрожувало б невиконанням щорічного плану з виробництва електроенергії, а Брюханов був не готовий зіштовхнутися з критикою з боку партійних керівників, яких хвилювали лише строки і плани. Він навіть сказав Медведєву, що розглядає варіант із переїздом куди-небудь. Думки про можливу роботу за кордоном, від якої він відхрестився раніше, стали перевіркою його рішучості залишатись у Прип’яті.
Тривожні дзвіночки доносилися не лише з Прип’яті, а й з Києва теж. Наступного дня після Всесоюзної конференції представників підприємств Любові Ковалевській, репортерові видання «Трибуна енергетика», вдалося опублікувати ще один варіант своєї статті про проблеми на будівництві 5-го енергоблока. Текст було представлено в київському щотижневику «Літературна Україна», рупорі Спілки письменників України. Багато що Ковалевська дослівно взяла зі свого матеріалу в російськомовній «Трибуні енергетика», переклавши його українською.
Але стаття в «Літературній Україні» була адресована значно ширшій аудиторії і містила пункти загальної значимості. Дотримуючись обов’язкової ідеалізації радянського соціалізму і вихваляючи партію
