Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

підкреслювати привілейованість керівників у порівнянні з простими робітниками. Прип’ять мала стати втіленням соціалізму, де не було б місця приватним будинкам. Планувальники прогнозували, що до 1975 року в новому місті проживатиме близько 12 000 працівників станції та будівельників; до 1980 року, коли в експлутацію введуть 3-й і 4 реактори, кількість населення, як очікувалося, зросте до 18 000; і тільки потім цифра спаде приблизно до 17 000 чоловік і триматиметься на цьому рівні протягом наступних п’яти років. Насправді ж Прип’ять розширювалася набагато вищими темпами, і вже до 1986 року населення міста становило практично 50 000 чоловік. Проблема житлового будівництва, як і раніше, залишалася актуальною.

Лідери комсомолу — Комуністичного союзу молоді, молодіжної організації КПРС — надали місту Прип’яті та Чорнобильській АЕС статусу Всесоюзного ударного комсомольського будівництва, залучивши молодь з усього Радянського Союзу приєднатися до формування трудових ресурсів. Проте більшість із тих, що прибували на роботу в Прип’ять, не потребували додаткових стимулів: тоді як проблеми з житлом були звичайними в містах СРСР, у Прип’яті житловий фонд розширювався швидше, ніж будь-де. Унаслідок тісного зв’язку ядерної промисловості з військово-промисловим комплексом (з його особливими перевагами) місто мало спеціальний статус у країні та республіці — і в аспекті поставок споживчих товарів, і в аспекті поставок сільськогосподарських продуктів.

До середини 1980-х років легко придбати такі продукти, як сир чи ковбаси у більшості міст СРСР було неможливо, однак у Прип’яті ці товари були у вільному доступі. Іншими словами, відповідні вивіски в місцевих продуктових магазинах не обманювали. Трохи складнішою була ситуація із свіжим м’ясом, яке продавали без очистки від сала і кісток, але, зрештою, м’ясо та молочні продукти можна було придбати в наближених до Прип’яті селах. Загалом, утім, якість життя у Прип’яті була досить високою, і внаслідок цього багато людей — особливо з місцевих сіл — прагнули переїхати туди; а вже опинившись у місті (найчастіше у статусі будівельників), прагнули працювати на АЕС, де можна було б отримати надбавки за виконання і перевиконання виробничих завдань.

Багато з тих, що прибували у нове місто, були молодими і неодруженими людьми. Середній вік жителів Прип’яті 1986 року — 26 років. Для самотніх людей у місті діяли вісімнадцять гуртожитків, хоча більшість квартир планувалися саме для заселення молодих сімей. Як відомо, у молодих батьків — малі діти. У п’яти початкових школах міста набралося п’ятнадцять паралельних класів із більш ніж тридцятьма учнями в кожному. Для порівняння: більшість сільських шкіл ледве набирали один клас, а у більшості міських шкіл зазвичай було три паралельні класи. При цьому передумов для скорочення темпів зростання населення у Прип’яті не було: щорічно в місті реєстрували більше ніж тисячу новонароджених.

Серед іншого, у Прип’яті функціонували два стадіони і два басейни (категорія одного з них дозволяла проводити міжнародні змагання). З одного боку, Брюханов пишався своїм вкладом у розбудову цих міських об’єктів, а з другого — відчував невдоволення, адже йому часто доводилося перенаправляти фінансові та інші ресурси, відведені для АЕС, на інфраструктуру Прип’яті. Оскільки міська казна зазвичай була порожня, а ЧАЕС тоді мала фактично необмежений бюджет, місцеві партійні чиновники не припиняли тиснути на Брюханова з проханням фінансувати розбудову міських об’єктів. Самою ж Прип’яттю керували партія і місцева влада незалежно від АЕС. І якщо з місцевими партійними лідерами Віктор Брюханов упоратися міг, сказати «ні» чиновникам на регіональному і республіканському рівнях можливостей він не мав — у партійно-державній ієрархії ці люди стояли вище. Особливо наполегливим був Григорій Іванович Ревенко, перший секретар Київського обкому КПУ який 1991 року стане керівником апарату Президента Горбачова. Саме Ревенко в середині 1980-х переконав Брюханова побудувати другий басейн, який би відповідав міжнародним стандартам, а трохи пізніше запропонував спорудити ковзанку. Віктор Брюханов не міг не обурюватися. «Тобто в усій Україні подібних об’єктів ще не існує, але я повинен збудувати зимовий палац спорту в моєму невеликому місті?» — згадував він після. Та прохання, хай там що, було підтримано.

Брюханов усвідомлював: його працівники не відмовились би від спортивних об’єктів і будуть ними користуватися. Аналогічна ситуація була і з магазинами, адже архітектори запланували лише один універмаг. Місто потребувало більшої кількості, і Брюханов знаходив фінансування, час від часу вводячи в оману банки — він займав кошти на потреби АЕС, однак витрачав їх на Прип’ять. «Ми звикаємо до ненормального і починаємо сприймати це як щось абсолютно буденне. Ось що жахливо!» — журився Брюханов в інтерв’ю за кілька місяців до З’їзду КПРС у Москві. Він натякав на потребу розв’язання проблем міста місцевою владою, адже сам мав приділяти достатньо сил і часу АЕС, гарантуючи, зокрема, безпечну роботу об’єкта. «Серед цих другорядних завдань найголовніше — забезпечити надійність нашої роботи, — продовжував свій критичний монолог Брюханов. — Як би ви там не писали, ми — не звичайне підприємство. Не приведи Господи нам зіштовхнутись із серйозною проблемою, — боюся, тоді не лише Україна, а й Радянський Союз загалом не справились би з подібною катастрофою».

...Утім, наразі Брюханов міг відкласти тривожні думки. Він нарешті вдома, а завтра буде Міжнародний жіночий день — можливість привітати дружину і провести час із друзями і колегами. Його донька з батьками вже давно не жила: разом зі своїм чоловіком вона закінчувала навчання в медичному інституті в Києві. Брюханови хоч і збиралися привітати її по телефону, все ж сподівалися, що пара невдовзі навідається в гості у Прип’ять. Окрім того, скоро Брюханов мав стати дідусем: молоді батьки чекали дитину. Він тяжко працював заради всього, чого досягнув у житті, та все ж і сам визнавав: доля до інженера була прихильною. А 1986 рік узагалі стартував з місця в кар’єр: спочатку за участі Брюханова відбувся XXVII з’їзд партії, а пізніше пішли чутки, що він буде удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Звісно, нагорода підкреслить виконання і перевиконання ним виробничих Планів, однак для нього нічого нового в цьому не було — Брюханов працював так усе своє життя.

Уранці наступного дня, 8-го березня, головне місцеве видання опублікувало фото усміхненого Брюханова, оточеного іншими делегатами З’їзду після їхнього повернення в Київ. Брюханов здавався стриманим, можливо, трохи стомленим, однак загалом щасливим і задоволеним. Іншими словами — людиною, яка контролює своє життя і життя людей навколо.