Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Проте відчуття повної конфронтації між часто емоційно визначеним арабським світом і навіть більш емоційно відчутним західним світом не давало ясно розгледіти той факт, що «Орієнталізм» був задуманий як критичне дослідження, а не як ствердження безнадійно антитезних ідентичностей, що перебувають у вічному стані війни. Більше того, актуальність, яку я описав на останніх сторінках своєї книжки, де одна могутня дискурсивна система утримує гегемонію над другою, мислилась як перший залп у дебатах, які могли заохотити арабських читачів та критиків більш рішуче вступити в бій із системою орієнталізму. Мене або картали за те, що я неточно витлумачив Маркса, — тим фраґментам моєї книжки, в яких ішлося про орієнталізм Маркса, було приділено найбільше уваги догматичними критиками в арабському світі та в Індії, наприклад, — чия система думки, як стверджувалося, явно підносилась над його особистими упередженнями, або мене критикували за те, що я не зумів оцінити великі досягнення орієнталізму, Заходу тощо. Як і у випадку із захистом ісламу, звернення до марксизму або Заходу як до зв’язної цілісної системи здається мені спробою використати одну ортодоксію, щоб розгромити другу. {439}
Різниця між арабською та іншими реакціями на орієнталізм, я думаю, точно вказує на те, як десятиліття втрат, зневіри й відсутності демократії вплинули на інтелектуальне й культурне життя в арабському реґіоні. Я планував зробити свою книжку частиною попереднього напряму думки, метою якої було визволити інтелектуалів із кайданів таких систем, як орієнталізм; я хотів, аби читачі скористалися з моєї праці в такий спосіб, щоб потім вони змогли здійснити свої власні студії, які висвітлять історичний досвід арабів та інших у великодушному, багатому на різні можливості модусі. Так воно й сталося в Європі, Сполучених Штатах, Австралії, на Індійському субконтиненті, на Карибах, в Ірландії, в Латинській Америці й у певних реґіонах Африки. Посилене студіювання африканістських та індологістських дискурсів; аналізи історії підкорених народів; реконфігурація постколоніальної антропології, політології, історії мистецтв, літературної критики, музикознавства на додачу до бурхливого поступу в феміністському дискурсі та дискурсі меншин — у всі ці рухи й галузі «Орієнталізм» нерідко вносив істотні зміни, і я констатую це з великою втіхою та задоволенням. Проте нічого такого не було (наскільки я спроможний судити) в арабському світі, де, почасти тому, що моя праця правильно була сприйнята як євроцентрична у своїх текстах, а почасти тому, що, як говорить Мусаллам, битва за культурне виживання поглинає надто багато сил, книжки, такі, як моя, інтерпретуються з меншою користю, в продуктивному розумінні, й більше сприймаються як спроба або захистити «Захід», або захиститися від «Заходу».
Проте в середовищі американських і британських академіків рішуче риґористичної та непоступливої вдачі «Орієнталізм» — та, власне, й усі мої інші праці — був підданий огудним атакам за його «залишковий» гуманізм, за його теоретичні непослідовності, за його невиправдану, можливо, навіть сентиментальну недооцінку реальної сили. А я радий, що це так! «Орієнталізм» — книжка зацікавленого автора, а не теоретична машина. Ніхто не зумів переконливо показати, що індивідуальне зусилля не є на певному глибокому непізнаванному рівні як ексцентричним, так і, в розумінні Джерарда Менлі Гопкінса, первісним; і це попри існування систем думки, {440} дискурсів та гегемоній (хоча жодна з них не є фактично бездоганною, досконалою або неминучою). Моя цікавість до орієнталізму як до культурного феномену (як і до культури імперіалізму, обговореної мною в книжці «Культура й імперіалізм» («Culture and Imperialism»), в її продовженні, опублікованому в 1993 р.) пояснюється його мінливістю та непередбачуваністю, саме ці дві його якості наділяють таких письменників, як Массіньйон і Бертон, їхньою дивовижною силою і навіть привабливістю. Що я намагався зберегти в тих фраґментах орієнталізму, які я аналізував, то це поєднання в ньому послідовності з непослідовністю, його, так би мовити, гра, яку можна відтворити, якщо ви збережете за собою як за письменником і критиком право на певну емоційну силу, право бути зворушеним, розгніваним, здивованим і навіть захопленим. Ось чому я вважаю, що в дебатах між Ґаяном Пракашем, з одного боку, й Розалінд О’Ганлон і Девідом Вошбруком, з другого, слід віддати належне більш мобільному постструктуралізму Пракаша 2. Крім того, праця Гомі Бгабги, Ґаятрі Співака та Ашіс Нанді, що наводить на думку про запаморочливі суб’єктивні зв’язки, породжувані колоніалізмом, має бути дуже високо оцінена за її внесок до нашого розуміння гуманітарних пасток, які наставляють на нас такі системи, як орієнталізм.
Дозвольте мені завершити цей огляд критичних трансмутацій «Орієнталізму» згадкою про одну групу людей, які були, досить сподівано, найпідготовленішими й найгаласливішими в реакції на мою книжку, — про власне орієнталістів. Для мене вони аж ніяк не були моїми головними очікуваними читачами. Я хотів пролити деяке світло на їхню діяльність з тим, щоб ознайомити інших представників гуманітарних наук із характерними для цієї галузі процедурами та з її генеалогією. Саме слово «орієнталізм» надто довго вживалося лише для позначення певного професійного фаху; я намагався висвітлити його застосування та існування в загальній культурі, в літературі, ідеології, в суспільному, а також і в політичному напрямі думок. Говорити про когось як про орієнтала, що робили орієнталісти, означало не тільки визначити цю особу як таку, чия мова, географія й історія були предметом учених трактатів; це часто {441} означало також зневажливе наймення людей нижчої породи. Цим я аж ніяк не хочу спростувати той факт, що для митців, таких, як Нерваль та Сеґален, слово «Схід» («Орієнт») було в чудесний, вигадливий спосіб пов’язане з екзотикою, славою, таємницею і обіцянкою. Але воно було також широким історичним узагальненням. На додаток до цих уживань слова Орієнт, орієнтал і орієнталізм, термін орієнталіст також став позначати ерудита, вченого,
