Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Я маю на увазі разючий контраст між слабшою і сильнішою стороною, який стає очевидним відтоді, як почалися в Європі новітні зіткнення з тим, що вона назвала Сходом (Орієнтом). Наукова врочистість та ґрандіозні {432} акценти Наполеонового «Опису Єгипту» — його масивні серійні томи, що увібрали в себе систематичні труди цілого корпусу savants , підпертого новітньою армією колоніального завоювання, — зробили карликовими індивідуальні свідчення таких людей, як Абд аль-Рахман аль-Джабарті, який у трьох окремих томах описує французьке вторгнення з погляду завойованих. Можна було б сказати, що «Опис» є лише науковою, а тому й об’єктивною розповіддю про Єгипет, яким він був на початку дев’ятнадцятого сторіччя, але існування твору Джабарті (якого Наполеон ніколи не знав і про якого ніколи не чув) дає підстави подивитися на речі інакше. Наполеонівський опис є «об’єктивним», науковим звітом лише з погляду могутнього володаря, який прагне втримати Єгипет на французькій імперській орбіті; розповідь Джабарті — це розповідь людини, що сплатила високу ціну, була, так би мовити, підкорена й переможена.
Вчених (фр.).
Іншими словами, «Опис» і хроніки Джабарті разом конституюють історичний досвід, з якого розвинувся інший досвід і до якого теж існував інший. Вивчення історичної динаміки цієї сукупності досвідів вимагає набагато більших зусиль, аніж сповзання до стереотипів, таких, як «конфлікт між Сходом і Заходом». Це одна з причин того, чому «Орієнталізм» помилково прочитується як таємно антизахідний твір, і через акт довільної і навіть свідомої ретроспективної віддачі це читання (як і всі читання, що ґрунтуються на гадано стабільному бінарному протиставленні) підносить образ невинного і скривдженого ісламу.
Друга причина, чому антиесенціалізм моєї арґументації виявився нелегким для сприймання, є політичною і нагально ідеологічною. Я навіть уявити собі не міг, ані що через рік після того, як буде опубліковано мою книжку, Іран стане тим місцем, де вибухне ісламська революція з надзвичайно далекосяжними наслідками, ані що битва між Ізраїлем і палестинцями набуде таких дикунських і затяжних форм, починаючи від вторгнення в Ліван у 1982 р. і до вибуху інтифади наприкінці 1987 р. Кінець «холодної війни» не погамував на перший погляд безконечного конфлікту між Сходом і Заходом, представлених {433} арабами і ісламом з одного боку та християнським Заходом — з другого, а тим більше не зміг покласти йому край. Трохи згодом ситуація ще більше загострилася, коли радянські війська вторглися в Афганістан; потім, уже у вісімдесяті та дев’яності роки, статус-кво не раз порушувався виступами ісламських угруповань у таких різних країнах, як Алжир, Іорданія, Ліван, Єгипет, та на окупованих територіях, і реакцією на них Америки і Європи; створенням ісламських бригад для війни з росіянами з розташованих на території Пакистану баз; війною в Перській затоці; продовженням підтримки Ізраїлю; і виникненням теми «ісламу» в середовищі стривожених, якщо не завжди об’єктивних і добре поінформованих журналістів та науковців. Усе це посилювало відчуття безвиході, яке переживали люди, силувані майже щодня проголошувати себе прихильниками або Заходу, або Сходу. Здавалося, що ніхто не спроможний уникнути протиставлення між «нашими» і «їхніми», що призводило до формування силоміць нав’язуваної, затверділої ідентичності, з якої людям було мало користі й науки.
В такому турбулентному контексті доля «Орієнталізму» складалася водночас щасливо і нещасливо. Тим людям у арабському й ісламському світі, які дивилися на наступ Заходу з тривогою і душевною напругою, він здався першою книжкою, що дала серйозну відсіч Заходу, який ніколи реально не прислухався до орієнтала й узагалі ніколи не прощав його за те, що він є орієнталом. Я пригадую одну з перших арабських рецензій на книжку, де її автор був оголошений палким прихильником арабізму, захисником зневажених і скривджених, що заповзявся переконати володарів Заходу об’єднатися зі своїми орієнтальними братами в такому собі епічному й романтичному mano-a-mano . Попри певні перебільшення, та рецензія зуміла передати актуальне відчуття того, що вороже ставлення Заходу до Сходу триває й араби відчувають це на власній шкурі, виразила вона й ту думку, що реакція багатьох освічених арабів на всі ці події була цілком слушною.
Рука в руку (іт.).
Я не стану заперечувати, що знав, коли писав цю книжку, про суб’єктивну істину, на яку натякнув Маркс у {434} невеликій сентенції, процитованій мною як один з епіграфів до книжки («Вони не можуть репрезентувати себе: вони мусять бути репрезентовані»), і ця істина полягає в тому, що якщо вам не дали шансу проговорити свою роль, ви повинні докласти всіх можливих і неможливих зусиль, щоб добути цей шанс. Бо справді, підкорені вміють говорити, як це красномовно засвідчує історія визвольних рухів у двадцятому сторіччі. Але я ніколи не . мав відчуття, що я роздмухую ворожнечу між двома суперницькими політичними й культурними монолітними блоками, конструювання якої я описував і жахливі наслідки якої я намагався пом’якшити. Навпаки, як я вже говорив раніше, протиставлення Сходу Заходові лише заводило в оману й було чимось украй небажаним; чим менше воно бралося до уваги, сприймаючись лише як надзвичайно цікава історія інтерпретацій і суперницьких інтересів, тим було ліпше. Я щасливий відзначити, що багато читачів у Британії й в Америці, а також і в англомовних Африці, Азії, Австралії та на Карибах зрозуміли, що в моїй книжці наголошується на актуальності явища, яке згодом буде названо мультикультуралізмом, і рекомендується всіляко уникати ксенофобії та агресивного, орієнтованого на расові ознаки націоналізму.
Проте «Орієнталізм» радше сприймався як книжка, покликана виразити почуття людей нижчого статусу, — як голос тих, кого було несправедливо скривджено, — а не як мультикультурна критика влади, що застосовує знання у своїх інтересах. Таким чином, на мене дивились як на автора, що грає призначену йому роль — виводить на поверхню свідомість, яка досі не змогла репрезентувати себе, будучи придушена та спотворена в наукових текстах дискурсу, який передбачав, що його читатимуть не орієнтали, а ті ж таки західноєвропейці. Це важливий пункт, і він зміцнює відчуття фіксованих ідентичностей, що
