Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Важко знайти переконливі спростування для цих сміховинних перекручень книжки, яка з погляду її автора та в усіх своїх арґументах експліцитно антиесенціалістська, радикально скептична щодо всіх таких категорійних визначень, як Схід та Захід, і пильно зосереджена на тому, щоб не «захищати» і навіть не обговорювати Схід та іслам. А проте «Орієнталізм» справді був прочитаний у арабському світі як книжка, що систематично захищає іслам і арабів, хоч я висловився в ній цілком ясно, що я ані зацікавлений, а ще менше спроможний показати, що це реально таке — справжній Схід і справжній іслам. Власне, я зайшов у цьому навіть далі, коли майже на самому початку книжки заявив, що такі слова, як «Схід» і {429} «Захід» не відповідають жодній усталеній реальності, котра існує як природний факт. Більше того, всі такі географічні визначення є химерним поєднанням емпіричного та уявного. У випадку поняття «Схід» («Орієнт»), яке набуло великого поширення у Британії, Франції й Америці, ця ідея значною мірою виникла з імпульсу не просто щось описати, а й запанувати над ним і якось захиститися від нього. Як я намагався показати, цей арґумент звучить особливо переконливо, коли йдеться про іслам як особливо небезпечне уособлення Сходу.
Проте головним моментом у всьому цьому, як навчав нас Віко, є те, що людська історія твориться людьми. Й оскільки боротьба за контроль над територією є часткою цієї історії, то такою ж є і боротьба за свою історичну й соціальну значущість. Завдання, яке стоїть перед критично мислячим ученим, полягає не в тому, щоб відокремити одну боротьбу від іншої, а щоб поєднати їх, попри контраст між очевидною матеріальністю першої і видимою потойбічною витонченістю другої. Я робив це так, аби показати, що розвиток і виживання кожної культури вимагає існування іншого, відмінного й конкурентного alter ego. Конструювання ідентичності — бо ідентичність, чи то йдеться про Схід, чи про Захід, про Францію чи Британію, хоч і є очевидно вмістилищем різних колективних досвідів, утворює в кінцевому підсумку, як мені здається, конструкцію — включає в себе й конструювання своїх протилежностей та «інших», чия актуальність завжди залежить від безперервного процесу витлумачення й перевитлумачення їхніх відмінностей від «нас». Кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх «інших». Таким чином, ідентичність «я» або ідентичність «іншого» далека від того, щоби бути чимось статичним, а є насправді досконало опрацьованим історичним процесом, що відбувається як змагання і втягує в себе індивідів та інституції в усіх суспільствах. Сьогоднішні дебати про іслам у таких країнах, як Єгипет і Пакистан, є частиною того самого інтерпретативного процесу, який включає в себе ідентичності різних «інших», чи то будуть вони аутсайдерами і біженцями, а чи відступниками та невірними. Має бути очевидно, що в усіх випадках ці процеси не є розумовими вправами, а напруженими соціальними змаганнями, що включають у себе такі {430} конкретні політичні проблеми, як імміґраційні закони, правові норми індивідуальної поведінки, конституювання ортодоксії, законодавче вреґулювання насильства і/або заколоту, характер і зміст освіти і спрямування зовнішньої політики, яка часто має справу з визначенням офіційних ворогів. Одне слово, конструювання ідентичності пов’язане з диспозицією сили та безсилля в кожному суспільстві й далеке від того, щоби бути суто академічним фантазуванням.
Чому нам так важко сприймати ці плинні й надзвичайно багаті актуальності? А тому, насамперед, що більшість людей не усвідомлює суті поняття, яке лежить у їхній основі: що людська ідентичність є не тільки природною і сталою, а й сконструйованою, а іноді навіть повністю винайденою чи вигаданою. Почасти опір та ворожість, що їх викликають такі книжки, як «Орієнталізм» або «Винайдення традиції» («The Invention of Tradition») і «Чорна Афіна» («Black Athena») 1, які вийшли друком після нього, пов’язані з тим, що вони, як здається, підривають наївну віру в певну позитивність і не підвладну змінам історичність культури, «я», національної ідентичності. «Орієнталізм» прочитують тільки як книжку, що захищає іслам, і при цьому нехтують половину моїх арґументів, якими я обґрунтовую той погляд (як і в одній зі своїх наступних книг, «Про іслам» («Covering Islam»), що навіть первісна спільнота, в якій ми народжуємося, не вільна від інтерпретативного заперечення, й те, що ми сприймаємо як вияви ісламу, повернення до ісламу або відродження ісламу, є насправді боротьбою, що відбувається в ісламських суспільствах за визначення суті ісламу. Жодна особа, влада чи інституція не мають повного контролю над цим визначенням — звідси, звичайно, й боротьба. Епістеміологічна помилка фундаменталізму полягає в тому, що вважають, ніби «фундаментальні істини» є антиісторичними категоріями, непідвладними критичній переоцінці з боку правдивих шанувальників даної релігії, які нібито повинні приймати їх на віру, а отже, й убезпеченими від такої переоцінки. Прихильникам відновленої або відродженої версії раннього ісламу орієнталісти видаються небезпечними (як і Салман Рушді, наприклад), тому що вони експериментують із цією версією, ставлять її під сумнів, показують, що вона заводить у оману, а не {431} приводить до Бога. Тому такі люди добачили переваги моєї книжки в тому, що вона вказувала на небезпечне лукавство орієнталістів і в той чи той спосіб виривала іслам із їхніх пазурів.
Звичайно ж, я дивився на свою працю зовсім інакше, та хай там як, а цей погляд існує досі. Є дві причини для цього. По-перше, нікому не вдається жити без турбот і без страху, коли постійно нависає над головою теза, що людська реальність безперервно утворюється й розпадається і що всяка стабільна сутність перебуває під постійною загрозою. Патріотизм, екстремальний ксенофобний націоналізм і відвертий бридкий шовінізм є звичайними реакціями на цей страх. Усі ми потребуємо певної основи, на якій нам зручно стояти; питання полягає лише в тому, наскільки екстремальним і не підвладним змінам буде наше формулювання того, що собою ця основа являє. Я вважаю, що у випадку сутнісного ісламу або сутнісного Сходу ці образи є не більше як образами і як такі підтримуються спільнотою вірних мусульман і (ця відповідність є значущою) спільнотою орієнталістів. Моє заперечення тій реальності, яку я назвав орієнталізмом, полягає не в тому, що я розглядаю її як таку собі антикварну систему вивчення східних мов, суспільств та народів, а в тому, що як система думки орієнталізм підходить до гетерогенної, динамічної і складної людської реальності з некритично сутнісної точки зору:
