Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

воюють через перманентний кордон, який моя книжка рішуче засуджує, але який у парадоксальний спосіб передбачає і від якого залежить. Жоден з орієнталістів, про яких я пишу, певно, ніколи не сподівався мати своїх читачів у середовищі орієнталів. Дискурс орієнталізму, його внутрішня впорядкованість та його строгі процедури призначалися лише для читачів і споживачів у західній метрополії. Це стосується як людей, {435} котрими я щиро захоплююся, таких, як Едвард Лейн та Ґюстав Флобер, що були зачаровані Єгиптом, так і бундючних колоніальних адміністраторів, таких, як лорд Кромер, блискучих учених, таких, як Ренан, та вельможних аристократів, таких, як Артур Бальфур, бо всі вони дивилися згорда на орієнталів, якими правили або яких вивчали, і не любили їх. Я мушу признатися, що мав неабияку втіху, дослухаючись, непроханий, до всіляких їхніх заяв та внутрішньоорієнталістських дискусій, і не меншу втіху, коли ознайомлював зі своїми відкриттями як європейців, так і неєвропейців. Я не маю сумніву, що це стало можливим завдяки тому, що я перетнув імперську лінію поділу Схід — Захід, увійшов у життя Заходу й водночас зумів зберегти деякий органічний зв’язок із тим місцем, звідки я колись прийшов. Я знову ж таки повторю, що більше схильний руйнувати бар’єри, аніж їх зберігати; я переконаний, що в моїй книжці «Орієнталізм» можна це вичитати, а надто тоді, коли я говорю про те, що гуманістична за своєю суттю наука має в ідеалі пробиватися крізь примусові обмеження, які стримують думку, й виходити у сферу непідкореного й несутнісного знання.

Ці міркування, безперечно, тиснули на мою книжку, вимагаючи від неї укласти такий собі каталог завданих кривд та інвентар пережитих страждань, які слід було б урочисто продекламувати, щоб посоромити Захід, чого він, мовляв, давно заслуговує. Мені робиться прикро, коли я чую такі характеристики своєї праці, яка — і тут я не буду фальшиво скромним — є тонко нюансованою і чутливою тоді, коли вона розповідає про різних людей, різні періоди та різні стилі орієнталізму. Кожен із моїх аналізів додає розмаїття картині, побільшує різницю й відмінності, відокремлює один від одного авторів та періоди, навіть якщо всі вони належать до орієнталізму. Прочитати мої аналізи творчих здобутків Шатобріана й Флобера або Бертона і Лейна з абсолютно однаковим наголосом, зробивши ті самі примітивні висновки у вигляді банальної формули «атака на західну цивілізацію», це, як на мене, є не тільки надмірним спрощенням, а й цілковитою помилкою. Але я також вважаю, що цілком правильно буде, читаючи твори найсучасніших авторитетів орієнталізму, таких, як майже комічно упертий {436} Бернард Льюїс, дивитися на них як на спостерігачів, політично заанґажованих і вороже настроєних, хоч би як намагалися вони приховати це за своїми витонченими акцентами та непереконливими спробами видати себе за об’єктивних учених.

Отже, ми знову ж таки повертаємося до політичного й історичного контексту книжки, і я не збираюся вдавати, ніби він не має ніякого стосунку до її змісту. Одне з найвеликодушніших, найпроникливініих і розважливо обміркованих зауважень щодо цієї кон’юнктури було зроблене в рецензії Басима Мусаллама (MERIP, 1979). Він починає з того, що порівнює мою книжку з давнішою демістифікацією орієнталізму, що належить перу ліванського вченого Майкла Рустума і вийшла друком у 1895 р. («Kitab al-Gharib fi al-Gharb»), але потім каже, що головна різниця між нами в тому, що моя книжка про втрату, а Рустумова — ні.

«Рустум пише як вільна людина і як член вільного суспільства — сирієць, араб за мовою, громадянин на той час іще незалежної Оттоманської держави... на відміну від Майкла Рустума, Едвард Саїд не має загальноприйнятної ідентичності, навіть його народ — це щось дискусійне. Можливо, що Едвард Саїд та його ґенерація іноді відчувають, що вони стоять на чомусь не більш міцному, як рештки зруйнованого суспільства Сирії Майкла Рустума, та на пам’яті. Дехто в Азії й Африці досягли певних успіхів у цю добу національних визволень; тут, у невблаганному протиставленні, відбувався відчайдушний опір за величезної переваги супротивних сил, і до сьогодні — поразка. Не просто якийсь араб написав цю книжку, а араб із особливого середовища й наділений специфічним досвідом».

Мусаллам слушно зазначає, що алжирець ніколи не написав би книжки, просякнутої таким песимістичним духом, а надто схожої на мою, де дуже мало говориться про історію французьких стосунків із Північною Африкою, а з Алжиром — тим більше. Але якщо я й схильний погодитися, що цілком слушно виникає загальне враження, що «Орієнталізм» написаний, виходячи з напрочуд конкретної історії персональної втрати та національного розпаду, — лише за кілька років до того, як я написав «Орієнталізм», Ґолда Меїр зробила свою {437} сумнозвісну й глибоко орієнталістську за своїм духом заяву про те, що не існує ніякого палестинського народу, — я хотів би також додати, що ані в цій книжці, ані в двох, написаних відразу після неї, «Палестинська проблема» («The Question of Palestine», 1980) і «Про іслам» («Covering Islam», 1981), я не мав наміру лише запропонувати політичну програму відновленої ідентичності та відродженого націоналізму. Хоча, звичайно ж, я зробив спробу в обох пізніших книжках надолужити те, на що не спромігся в «Орієнталізмі», а саме, спробувати показати, якою могла би бути альтернативна картина цих складових Сходу — Палестини й ісламу відповідно — з мого особистого погляду.

Але в усіх своїх працях я залишався фундаментально критичним у відношенні до тупого й некритичного націоналізму. Картина ісламу, яку я намалював, не була картиною самовпевненого дискурсу та догматичної ортодоксії, а натомість опиралася на ідею, що спільноти, які вимагають інтерпретації, існують і в ісламському світі, і поза ним, спілкуючись одна з одною в діалозі рівних. Мій погляд на Палестину, сформульований уперше в «Палестинській проблемі», залишається тим самим і сьогодні: я висловив велику пересторогу щодо бездумного нативізму і войовничого мілітаризму національного консенсусу; я запропонував натомість критичний погляд на арабське середовище, палестинську історію та ізраїльські реальності, дійшовши експліцитного висновку, що тільки переговори з укладанням наступної угоди між двома спільнотами потерпілих, арабською і єврейською, дадуть змогу всім перепочити від безконечної війни. (Я хотів би принагідно згадати, що хоча моя книжка була гарно перекладена зусиллями Міфраса, невеличкого ізраїльського видавництва, на гебрейську мову десь на початку вісімдесятих років, вона довго залишалася не перекладеною на арабську. Кожен арабський видавець, який виявляв інтерес до моєї книжки, хотів, щоб я викинув або змінив ті місця, де відверто критикувався той або той арабський режим (включаючи й «Фронт визволення Палестини»), прохання, яке я ніколи не погоджувався задовольнити.

Я мушу з жалем