Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
II
Проте я аж ніяк не хочу цим сказати, що такі погляди, як погляди Льюїса, хоч би як вони були поширені, — єдині, які або з’явилися, або посилилися протягом останніх десяти з половиною років. Але правда, що після того, як Радянський Союз зійшов зі сцени, серед деяких учених {448} та журналістів у Сполучених Штатах виникла спокуса віднайти в орієнталізованому ісламі нову імперію зла. Внаслідок такого розвитку подій як електронні, так і друковані мас медіа були заполонені принизливими стереотипами, що тулили докупи іслам і тероризм або арабів і насильство, або Схід і тиранію. У деяких реґіонах Середнього та Далекого Сходу відбулося також повернення до нативістської релігії й примітивного націоналізму, одним із найганебніших прикладів якого можна назвати іранську фатву проти Салмана Рушді, яку не скасовано й досі. Але це не вся картина, й в останній частині цього есе я якраз і збираюся поговорити про нові тенденції в науці, критиці та інтерпретації, які, хоч і поділяють фундаментальні передумови, на яких я побудував свою книжку, але виходять далеко за їхні межі і йдуть шляхами, що, як на мене, збагачують наше відчуття комплексної природи історичного досвіду.
Жодна з цих тенденцій, звичайно, ще не оформилася достатньо чітко; і ще не здобули вони статусу повністю сформованого знання та практики. Світовий контекст залишається і вкрай розбурханим, і ідеологічно насиченим, непевним, напруженим, несталим і навіть смертельно небезпечним. Хоча Радянський Союз розпався і східноєвропейські країни здобули політичну незалежність, структури сили та домінації вочевидь зберігаються, причому вони є вкрай нестабільними. Глобальний південь, — про який колись романтично й навіть емоційно говорили як про «третій світ», — борсається в борговій пастці, розпавшись на десятки крихких уламків або слабко організованих політичних утворень, обтяжений проблемами вбогості, хвороб та недорозвинутості, яка посилилася за останні десять або п’ятнадцять років. Кудись відійшли і Рух позаблокових держав, і харизматичні лідери, які очолювали рухи за деколонізацію та незалежність. Тривожна ситуація, насичена етнічними війнами, тепер вийшла за межі глобального півдня, як це видно на трагічному прикладі Боснії, і розповзається все далі й далі. А в таких місцях, як Центральна Америка, Середній Схід і Азія, Сполучені Штати досі залишаються панівною силою, маючи позад себе стривожену, але й досі необ’єднану Європу.
Пояснення нинішнього стану на сцені світових подій і спроби осмислити його культурно й політично виникають {449} то там, то там у досить-таки драматичний спосіб. Я вже згадував про фундаменталізм. Його секулярними еквівалентами є повернення до націоналізму і теорій, які наголошують на радикальній відмінності — хибно всеохопній, як мені здається, — між різними культурами й цивілізаціями. Нещодавно, наприклад, професор Семюел Гантінґтон із Гарвардського університету висунув мало переконливе припущення, що біполярність «холодної війни» була подолана тим, що він назвав зіткненням цивілізацій, теза, заснована на тому, що західна, конфуціанська й ісламська цивілізації, серед багатьох інших, є чимось на зразок водонепроникних перебірок, адепти котрих в глибині душі головним чином зацікавлені в тому, щоб уникнути контакту з усіма іншими 6.
Це припущення видається абсурдним, оскільки одне з найбільших досягнень новітньої теорії культури — це усвідомленні того факту, майже універсально прийняте, що культури є гібридними й гетерогенними і що, як я стверджував у «Культурі й імперіалізмі», культури й цивілізації надто взаємоспоріднені та взаємозалежні, аби дозволити собі якийсь унітарний або просто чітко окреслений опис своєї індивідуальності. Чи можна сьогодні говорити, наприклад, про «західну цивілізацію» інакше, ніж про великою мірою ідеологічну фікцію, що передбачає надання такої собі відстороненої переваги жменьці цінностей та ідей, кожна з яких небагато важить поза історією завоювань, імміґрації, мандрів і перемішування народів, які й наділили західні нації їхніми сьогоднішніми змішаними ідентичностями? Це особливо стосується Сполучених Штатів, що сьогодні не можуть бути серйозно описані інакше, як ґрандіозний конґломерат різних рас і культур, що поділяють проблематичну історію завоювань, винищень і, звичайно, великих культурних та політичних здобутків. І саме те було одним із неявних послань «Орієнталізму», що будь-яка спроба силоміць втиснути культури й народи в окремі й відмінні породи або сутності призводить не лише до неминучих хибних витлумачень та фальсифікацій, а й до ситуацій, за яких розум заходить у суперечність зі спроможністю продукувати такі речі, як «Схід» або «Захід».
Не можна сказати, щоб Гантінґтон, а за ним і всі інші теоретики та апологети західної традиції, на зразок {450} Френсіса Фукуями, не мали ніякого впливу на громадську свідомість. Вони його мали, як це доводить симптоматичний випадок Пола Джонсона, колись лівого інтелектуала, тепер ретроґрадного суспільного й політичного полеміста. У «The New York Times Magazine» від 18 квітня 1993 року, який аж ніяк не можна назвати марґінальним виданням, Джонсон опублікував есе під заголовком «Колоніалізм повертається — і дуже своєчасно», головна ідея якого полягала в тому, що «цивілізовані нації повинні взяти на себе обов’язок реколонізувати країни «третього світу», де зруйновані найфундаментальніші підвалини цивілізованого життя», і зробити це через систему силоміць накинутої опіки. Його модель — це явно колоніальна модель дев’ятнадцятого сторіччя, за якої, каже він, європейцям, для того, щоб мати вигоду зі своєї торгівлі, треба насамперед навести політичний порядок у світі.
Арґументація Джонсона має численні глибинні відлуння в працях творців політики Сполучених Штатів, в засобах масової комунікації і, звичайно ж, у самій зовнішній політиці Сполучених Штатів, яка залишається інтервенціоністською на Середньому Сході, в Латинській Америці і Східній Європі й відверто місіонерською повсюди деінде, а особливо у відношенні до Росії та до колишніх радянських республік. Проте важливо відзначити, що малодосліджений, але серйозний розкол відбувся в громадській свідомості між старими ідеями західної гегемонії (складовою частиною яких був і орієнталізм), з одного боку, і більш новими ідеями, які поширилися серед підкорених та поставлених у нерівні умови спільнот і в широких колах інтелектуалів, академічних учених і митців, з другого. Просто-таки разючою зміною можна назвати те, що менші народи — раніш колонізовані, поневолені, пригноблені — тепер уже не залишаються мовчазними й ніким не поміченими, крім
