Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

У цьому переконують хоча б основні, узагальнюючі праці української радянської історіографії. «Нариси історії Комуністичної партії України», що витримали чотири видання, виділяли окремий розділ «Більшовицькі організації України в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни. Утворення Комуністичної партії (більшовиків) України (1918–1920 роки)». Йому передував розділ «Боротьба більшовицьких організацій за встановлення і зміцнення Радянської влади на Україні (листопад 1917 року — березень 1918 року)». І формулювання розділів, і, що суттєвіше, їхній зміст свідчать, що власне громадянська війна в Україні, згідно з обраною схемою, розпочалася у березні 1918 р.

Близькою до викладеної є точка зору упорядників тритомного збірника (в чотирьох книгах) «Ґражданская война на Украине. 1918–1920 годы», перша книга першого тому якої (Київ, 1967) названа «Визвольна війна українського народу проти німецько-австрійських окупантів. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії», а перший уміщений документ — декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» — датований 21 лютого 1918 р.

Два інших поважних видання — багатотомна «Історія Української РСР» й «Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр.»[970] — по суті вуалюють питання про початок громадянської війни як такої. П'ятий том багатотомної історії УРСР (у російському виданні — відповідно шостий том) має назву «Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні» з хронологічними межами — початок 1917 р. — кінець 1920 р. Цікава композиція відповідних розділів: «Жовтень на Україні»; «Створення Української Радянської держави»; «Розгром Центральної ради і каледінщини»; «Перші кроки соціалістичного будівництва на Україні»; «Визвольна війна трудящих Радянської України проти німецько-австрійських окупантів і боротьба з внутрішньою контрреволюцією». Згідно з такою логікою, воєнні дії проти Центральної ради і Каледіна — це ще не громадянська війна, а події, які вписуються в контекст процесу тріумфальної ходи радянської влади. Такий підхід притаманний і багатьом іншим виданням.

У результаті загальна ситуація має такий вигляд. Праці, присвячені історії Жовтневої революції в Україні, завершальною межею визначали лютий — березень 1918 р.[971]

Однак питання про початок громадянської війни якось само собою «губилося», зумовлюючи непросте становище для дослідників, які розуміли, що восени — взимку 1917 р. власне революційні процеси переходили у нову якість і, зокрема, ніяк не могли «втиснути» воєнні дії в Україні в листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. у поняття «боротьба за встановлення влади Рад», «тріумфальна хода революції». Частина істориків стала на шлях аналізу подій, кваліфікованих як стан громадянської війни у тісному переплетенні з подіями революції (а автори колективної праці «В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні» (Київ, 1967) взагалі поєднали в одному розділі «За встановлення влади Рад на Україні» розповідь про події з 25 жовтня 1917 р. до моменту утворення СРСР у 1922 р., включивши сюди весь період громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції)[972]. Інші історики просто відштовхувались від того, що початкове масштабне зіткнення сил революції і контрреволюції (перші кроки громадянської війни) досліджено істориками Жовтня, й тому лише хронологічно продовжували вивчення процесів, початок яких належав до раніших етапів. Унаслідок цього виходило, що початкова межа громадянської війни начебто розмивалася, а події, що належали до неї, так чи інакше «потопали» в інших процесах, що мали вигляд важливіших та значущих.

Між тим розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917 р. призвів до такого розламу суспільства і зумовив такі процеси, які з усіма підставами (в усякому разі в контексті запропонованого вище критерію) можна кваліфікувати як громадянську війну. Те, що зміст подій зовсім не вичерпувався поняттям «національно-демократична революція» щодо суспільства України в досліджуваний час, добре відомо і буде нижче додатково підтверджено конкретними фактами. Рівною мірою це характерне й власне для українства. Й певну частку провини за те слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм III Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше — настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії (а їх домінантою було встановлення влади рад), практично безперешкодно розвивалися й на теренах України, набравши тут серйозної інтенсивності й розмаху.

Центральна Рада і Генеральний Секретаріат чимдалі глибше входили в конфлікт з цими процесами і, нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановленню влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух — громадянська війна, найактивнішими суб'єктами якої стали сили національно-демократичної (Української) і соціальної (соціалістичної) революцій. Участь на боці останньої петроградського центру революції відіграла дуже суттєву роль у перебігу конфлікту, в розв'язці збройного протиборства.

Погляд на досліджувані події під кутом зору громадянської війни, що розвивалась, дає можливість, як гадається, глибше зрозуміти їхню сутність і зняти цілу низку суперечностей, недоречностей, недомовленостей і неясностей, що залишаються при реалізації інших підходів. Це підтверджується подальшим аналізом історичних колізій листопада 1917 р. — січня 1918 р.

Звичайно, ні для кого тоді не було секретом (принаймні, не могло і не мало бути), що результати політичного суперництва, зіткнення, двобою, тобто громадянської війни, вирішальною мірою й у кінцевому рахунку визначалися співвідношенням класово-партійних сил, напрямів, а в концентровано-уособленому вигляді — співвідношенням військових сил. Співвідношення це не було статичним, а змінювалося в кожен конкретний момент залежно від впливу багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких було усвідомлення політичними лідерами необхідності роботи з формування власного збройного оплоту і цілеспрямовані зусилля у цьому напрямі.

Та хоч би якими очевидними уявлялись ці істини абстрактно, їх переклад на мову політичної практики здійснювався з величезними труднощами. Так, більшовики України в листопаді — першій половині грудня головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Домінуючою тактикою, якій віддавались головні сили, стали перевибори всіх тих рад, що відмовлялись визнавати Жовтневий переворот, РНК, радянську владу. В листопаді—грудні під контролем більшовиків у результаті проведених перевиборів опинились Харківська, Катеринославська (міська і губернська), Юзівська, Лозово-Павлівська, Кадіївська, Бердичівська, Вінницька, Лубенська, Житомирська, Кам'янець-Подільська, Коростенська, Луцька, Могилів-Подільська, Проскурівська, Рівненська, Старокостянтинівська, Тульчинська, Миколаївська, Одеська, Херсонська та багато інших рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовицькі резолюції ухвалювалися обласними, губернськими, повітовими з'їздами рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах — Військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих у межах України — 7-й, 8-й, 11-й, Особливий і у ВРК Південно-Західного фронту, у багатьох корпусних, дивізійних, полкових, ротних комітетах тощо.

Дедалі активніше на підтримку більшовиків виступали різноманітні селянські організації, передусім ради селянських депутатів. Великі зрушення на користь більшовиків спостерігались у фабзавкомах, профспілках.