Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

«Перша українсько-більшовицька війна» — таку назву має книга Я. Тинченка[967]. Аналогічними термінами користується для визначення сутності конфлікту і його перебігу й В. Верстюк[968].

Гадається, однак, що сам термін є далеко не бездоганним. Не може не впадати у вічі, передусім, що в одному понятті об'єднуються, чи, навпаки, протиставляються різні за сутністю, різнопорядкові сили, які брали участь у конфлікті. З одного боку, їм дається національна характеристика — «українські», з іншого — партійна — «більшовицькі». Однак із цим ще можна було б якось погодитись, зважаючи, зокрема, на відносність, неабсолютність символів (слів), якими користується гуманітарна наука при підведенні суспільних процесів під лапідарні формули. Проте автори згаданих публікацій намагаються довести, що поняття, яке вживається, точно відбиває, «схоплює» сутність відтворюваної історичної колізії: з одного боку — це українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого — більшовики, уособлювані Радою Народних Комісарів, — неукраїнці. Отже, неукраїнці, великороси («руські»), великодержавники розв'язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль «троянського коня», «п'ятої колони».

До певної міри подібні міркування не позбавлені своєї логіки, але навряд чи сприйнятні в цілому, оскільки, вільно чи мимовільно, не враховують низки надзвичайно важливих моментів, здатних внести істотні корективи у розуміння суті історичного моменту. Йдеться передусім про те, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже З0 % неукраїнців — це той чинник, скидати який з рахунку ніяк не варто. І якщо їхні (точніше, їхньої переважної частини) настрої, позиції, прагнення розходились з лінією Центральної Ради, концентрувалися в певній партійній політиці, то це доцільно сприймати як зумовлений історичними обставинами факт, а не відмовляти їм у праві (бодай заднім числом), як жителям краю, брати участь у вирішенні долі їхньої ж Батьківщини (зайшлі в 1917 р. елементи, звісно, також були, але їх відсоток виявився дуже незначним, хоча лише цим показником, звичайно, не можна вимірювати їхнього політичного, надто ж військового, впливу на перебіг подій). Та й скільки-небудь чіткого національного вододілу в умовах революційного виру з переплетенням у ньому соціальних і національних тенденцій не було (і бути не могло).

Так, першими після III Універсалу вдарили на сполох польські земельні магнати Правобережжя. Їх шокували декларовані просоціалістичні плани аграрних перетворень Центральної Ради. Однак після відповідних «роз'яснень», особливо ж після збройної допомоги, що її поквапилась надати Центральна Рада власникам в обороні маєтностей, поляки опинились в одному таборі з нею. Звісно, водночас вони ніяк не могли складати єдиного фронту з українською сільською біднотою.

Можна скільки завгодно жалкувати з приводу низької національної свідомості соціальних низів узагалі, але фактом залишається й те, що, крім української сільської бідноти, не поспішали підтримувати провід УНР й українські робітники і навіть українські вояки — до того політично найактивніша, досить численна і потенційно могутня матеріальна сила, яка, в разі відповідної організації, навряд чи мала б серйозні противаги для реалізації своєї волі.

Отже, щоб збагнути смисл складних, суперечливих подій, що відбувались в Україні в листопаді—грудні 1917 р. — січні 1918 р., варто брати до уваги, по можливості, всі елементи, всі напрямки, всі зрізи суспільного процесу, неупереджено аналізуючи їхню взаємодію, динаміку. В цьому контексті принципово важливого значення набуває постановка питання про громадянську війну в Україні, особливо про її початок.

У працях перших десятиліть після Української революції таке питання не порушувалось, хоча сам термін «громадянська війна» (за термінологією авторів 20-х років «горожанська війна») використовувався досить широко для позначення ситуацій, коли українці опинялись по різні боки ліній фронтів, нещадно знищуючи один одного.

В сучасній історіографії, як уже вказувалось, акценти в оцінках воєнних подій зміщуються в бік аналізу зовнішнього чинника — агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки, брутального втручання чужорідного чинника у природний розвиток Української революції. Загальна картина практично цим і вичерпується. Інші ж моменти, серед них і громадянська війна, якщо й згадуються, то лише як похідні від головних, другорядні.

Здійснена автором даної книги спроба розв'язати питання про співвідношення революції та громадянської війни в Україні як на логічно-теоретичному рівні, так і через фактологічний аналіз[969], дозволяє дійти наступних висновків.

Якщо відштовхуватись не лише від суспільствознавчої теорії і від семантики понять, а додатково й від практичного досвіду 1917–1920 рр., то, думається, варто звернути увагу на такі найсуттєвіші відмінності між громадянською війною як такою і революцією.

Громадянську війну характеризує участь у ній регулярних професіональних військових формувань (хоча не виключаються і озброєні цивільні особи), функціонування спеціальних органів ведення війни, які організовують у повному розумінні слова бойові дії із застосуванням усіх родів військ, вкомплектованих за останнім словом науки і техніки. Бойові дії громадянської війни, як правило, довготривалі, охоплюють значні території, на певний період відбувається їх поділ між ворогуючими сторонами. Для характеристики процесів громадянської війни оперують такими термінами, як фронти, лінії фронтів, армії, стратегія і тактика тощо.

Революція (не в розумінні процесу переходу до більш прогресивної суспільно-економічної формації, а як політичний акт зміни, завоювання влади та її зміцнення) якщо і виливається у бойові дії (причому вони не завжди невідворотні), то на певний, частіше за все недовгий час. Збройні дії в одних пунктах нерідко доповнюються мирними формами боротьби і перемогами, що досягаються в інших районах. Територіально сфера застосування військових сил, збройних форм боротьби здебільшого обмежена. Учасниками збройних операцій під час революції значною мірою, а іноді й переважно, є цивільні особи — непрофесіонали, які повертаються до своїх основних занять після вирішальної класово-політичної битви.

Викладені міркування, гадається, мають додаткове значення для методики досліджень процесів революції і громадянської війни на регіональному рівні, в тому числі в Україні. Адже ситуація має тут ще заплутаніший вигляд, аніж в історіографії революції громадянської війни у загальноросійському масштабі.

Більшість авторів, виходячи з усталених уявлень про єдність історичного процесу, його взаємозумовленість і взаємозв'язок у масштабах країни, свідомо намагалися підтвердити загальні закономірності розвитку революції та громадянської війни і з цих засад поширювали позначені вище підходи до трактування подій 1917–1920 рр. на відповідні регіони, у тому числі й національні. Щоправда, робилося це не завжди коректно, подекуди штучно. Водночас нерідко траплялася така своєрідність прояву загальних тенденцій — як за хронологією, так і за суттю, яка, здавалось, з обов'язковістю змушувала шукати нові підходи, крім тих, які використовувались при аналізі загальноросійських