Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Спростовуючи твердження, що РСДРП(б), радянська влада стоять на перешкоді задоволенню корінних національних інтересів українського народу, більшовики доводили, що Україна могла б уже давно повною мірою здійснити своє прагнення до самовизначення в умовах нового політичного правопорядку, якби цьому не заважала політика Центральної Ради. „Якщо український народ хоче дійсної свободи, — відзначалося в одній з публікацій „Голоса пролетаря”, - він повинен підтримати цей уряд (Раду Народних Комісарів. — В. С.), бо підтримуючи його, він тим самим підтримує революцію, революція ж забезпечить йому свободу і самостійність”[939]. Таким чином, більшовики вказували єдино можливий, за їх переконанням, шлях розв’язання національного питання: першочергове вирішення назрілих соціальних проблем і зміцнення інтернаціональної єдності трудящих України з робітниками і селянами всіх націй Росії, насамперед з російським народом.

Будь-якій апеляції до необхідності проведення в регіоні особливої „української” політики організації РСДРП(б) незмінно протиставляли пропаганду класової єдності. „Українські робітники і військо, — підкреслювали більшовики, — показали, що вони розуміють українську політику як політику підтримки боротьби за владу демократії, за хліб, мир і волю”[940]. В одному з солдатських листів до редакції більшовицької газети «Известия Военно-революционного комитета VII армии» говорилось: «Народ український повинен зрозуміти, що великороси не вороги його, а друзі, він повинен зрозуміти, що більшовики борються не проти українців, не проти самовизначення їх, а проти спільного ворога, капіталістів і буржуазії, які в боротьбі з народом, що пробудився, хапаються за кожну соломинку, що обіцяє дати їм опору»[941].

Більшовики роз'яснювали масам, що під лозунгом розв'язання національного питання Центральна Рада відчайдушно бореться проти розвитку соціалістичної революції, стаючи центром тяжіння для всіх реакційних сил. Так, у статті «Контрреволюція і її нові лакеї», надрукованій у «Донецком пролетарии», відзначалось: «Не дивно, що всі вороги робітничо-селянської революції негайно ухопились за Раду. Рада стала союзником, якщо не оплотом буржуазної контрреволюції»[942]. Більшовики підкреслювали той факт, що не лише страх жене всі контрреволюційні сили під захист Центральної ради — тут визрівають далекосяжні плани реставрації буржуазних порядків у країні. «Дрібнобуржуазні демократи, контрреволюційні генерали, відставні бюрократи, союзні дипломати — вся ця пишна зграя «друзів» революції з'їжджається під гостинне крильце Центральної ради для того, щоб утворити нову Вандею, новий Версаль, завдання якого «залізом і_кров’ю» погубити північну комуну»[943].

Більшовики у численних пропагандистських матеріалах переконували читачів у тому, що під лозунгом нейтралітету власті УНР допомагають переправляти на Дон до генерала А. Каледіна козаків і одночасно чинять перешкоди для переїзду радянських військ для боротьби з кадетським заколотом. Виходячи з цього, слід захищати соціалістичну революцію від усіх її ворогів та будь-яких їх посібників. «…Підтримувати революцію, — говорилось у статті «З Каледіним чи з революцією», — це значить боротись проти Каледіна, і якщо Центральна рада підтримує Каледіна боротись і проти Ради в ім'я самовизначення України”[944].

Більшовики, отже, використовували весь арсенал своїх пропагандистських засобів для переконування трудящих мас у тому, що єдино можливий шлях руху революції вперед є збройна боротьба проти Центральної Ради «Доки в Центральній раді сидять контрреволюціонери, які ведуть боротьбу проти Рад, ми іншої форми ставлення до цієї Ради, ніж тільки із зброєю в руках, не бачимо. А якщо боротьба, так боротьба не на життя, а на смерть, бо ті, проти кого ми повстаємо, є контрреволюціонери»[945],— заявляли більшовики VII армії.

Більшовицька пропаганда мала чималий ефект. На підтримку РСДРП(б), радянської влади висловлювалось дедалі більше колективів, приймались відповідні резолюції. „Ми не визнаємо української буржуазної Ради, будемо боротися з нею всіма силами, бо є одна влада народу, це влада класових революційних організацій па місцях — Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, під прапором яких ми станемо тісно, дружною сім'єю[946],— говорилось у резолюції загальних зборів робітииків-червоногвардійців і представників військових частин Миколаєва, що відбулися на початку грудня. Збори селян с. Дергачівка Лебединського повіту на Харківщині, що відбулися 7 грудня, постановили: «Не визнаючи влади Центральної ради, висловити категоричний протест проти її дій і вимагати негайного переходу влади на Україні, як і по всій Росії—до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів»[947].

Спираючись на домінантні настрої в різних верствах народу, більшовики України були одностайні у своїх передбаченнях платформи з’їзду рад, боротьбу за скликання якого вони вели: «Ми не сумніваємось, — відзначалось у одній з публікацій херсонських більшовиків, — що українська трудова демократія не відступить від принципів Всеросійської демократії, яка переможно прямує в боротьбі проти всіх ворогів робітничої, селянської і солдатської революції. Український з'їзд Рад проголосить ті ж лозунги, чим живе російська революція — і буде сильною опорою Радянському Уряду в справі проведення його декретів про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, страхування від безробіття та ін.”[948].

Звісно, подібні тенденції прагнула загасити Центральна Рада, Генеральний Секретаріат. Вони були переконані, що політика більшовиків суперечила природному розвитку революційних процесів в Україні. Так, П. Христюк уважав, що «не було ніякої потреби так спішити з передачею влади на Україні до рук рад робітничих і салдатських депутатів по московському зразку ще й через те, що Українська Центральна Рада все ще, хоч і не так швидко, як того хотілось московським большевикам (іменно московським, бо української комуністичної чи соц. — дем. большевицької партії в той час ще не було, про що ми вже згадували в свій час), йшла вперед, все більш революціонізувалась, а не стояла на місці, що давало надію на те, що бажаної зміни її політики, а, в разі потреби, також і її складу, можна буде досягти шляхом внутрішнього натиску лівіших елементів української революційної демократії. З цих причин агітація проти Центральної Ради тільки шкодила, а не допомагала розвиткові критичного відношення до політики Центральної Ради в рядах самої української демократії»[949].

Тут П. Христюк вдається до специфічного прийому, змушуючи читачів шукати думки між рядками написаного. Адже при уважному прочитанні міркувань автора стає зрозумілим, що він прагне не тільки покласти відповідальність на одну з сторін конфлікту (більшовиків), але також, вкотре вже, підкреслити, що завадити крайньому загостренню ситуації багато можливостей (і при тому можливостей реальних, таких, що диктувались логікою революції, відданості інтересам трудящих) мала й українська демократія.

Правомірність зробленого висновку П. Христюк пропонує перевірити наведеними документами третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (16–23 листопада 1917 р.), яка рішуче підтримала Центральну Раду і заявила, що питання про її перевибори «належить до вирішення не російських большевиків, а українського трудового люду»[950].

Водночас П. Христюк вважав, що й