Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

було явно непосильне й непотрібне для України завдання. Логіка подій показала, що Україні треба було зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою; вона мусіла визнати уряд Народних Комісарів, як уряд Росії, на основі обопільного визнання (більшовики самі тоді раз у раз підкреслювали, що визнають за кожною нацією право на самовизначення до відділення включно) і — дати всеросійським справам спокій. Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятись за створенням всеросійської федерації, наражаючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду, — це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання…»[915].

***

Для розуміння революційних процесів в Україні наприкінці 1917 р. надзвичайно важливим є розібратися в суті конфлікту між більшовиками, радянською владою й українським національно-визвольним рухом. На жаль, останнім часом навіть порушення дослідниками такого питання не завжди є достатньо чітким, воно переважно необгрунтовано трансформується лише в один з аспектів тодішніх подій — відносин між Раднаркомом і Центральною Радою.

Насправді ж проблема є значно багатоплановшіою і масштабнішою.

Свого часу Голова Центральної Ради М. Грушевський лише позначив основні (та й то не всі) контури ситуації: «Весь час Україна жила в стані внутрішньої війни. Правительство народніх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзі й Москві, на північнім і західнім фронті накликало свої війська до боротьби з Ц. Радою ті відділи війська, які признавали їх власть, на українську теріторію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі части й висилав їх з України, в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а также через те, що український уряд, щоб запобігти усобиці, не пропускав большевицького війська на Дін, на козаків, а натомість свобідно пропускав з фронту козацькі полки додому, правительство «народніх комісарів» стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню формальну війну против України»[916].

М. Шаповал дещо прямолінійніше уявляв чи ж то примітивніше змальовував суть справи: «Проти України виробляла активні плани нова російська сила — большевики.

Першим способом боротьби у большевиків є так званий «зрив із середини», і тому вони замислили проти українського руху викликати на Україні боротьбу росіян і жидів проти українців, а коли ця боротьба розпочнеться, тоді большевики ударять з Москви»[917].

У книзі В. Винниченка є спеціальний розділ «Війна з Совітською Росією», який радше присвячений з'ясуванню причин конфлікту, ніж його перебігу, про що потім розповідається у низці наступних розділів. Голова Генерального Секретаріату також не намагається подати політику більшовиків як бездоганну, прихильну до українських інтересів. «Вони так само, як меньшевики й есери, — стверджує він, — в своїх емоціях і випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставилися до прагнень українців до свого національного визволення»[918].

Однак, на думку В. Винниченка, причини конфлікту слід убачати не стільки в політиці більшовиків, скільки в діях проводу українського руху, що зрадив народні інтереси. «…Перші винні були українські «соціалісти», які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п.»[919].

За переконанням колишнього лідера УСДРП, відстоювання, «оберігання» «панської державности» «й було основною причиною нашої ворожнечі з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти»[920]. Що ж до того, як конкретно натягувалася пружина конфлікту, то, з погляду В. Винниченка, витоки кризової ситуації варто шукати в Києві, а не Петрограді.

Після жовтневого повстання в Києві деякий час місцеві більшовики, військові частини, що їх підтримували («переважно з руських, але були деякі з них і українські»), «виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовір'я й ворожнечу». Це відбувалось по мірі того, як почало з'ясовуватися, «що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась агітація проти Центральної Ради в пресі, на мітингах, у казармах, у відозвах»[921].

Керуючись демократичними принципами, українська влада не вдавалася до якихось рішучих заходів, хоч українські партії, природно, відповіли контрагітацією, підґрунтям якої стало національне питання. «…Большевики, мовляв, тільки через те так агітують проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату, що це — чисто національна, українська влада, що большевики, по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і меньшевики й чорносотенці, й що їм ходить тільки оте, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну»[922].

Оскільки агітація більшовиків на соціальному грунті ставала дедалі успішнішою, а політика обережного розпорошування більшовицьких збройних загонів і зведення штучних перешкод до їхньої діяльності виявилась неефективною, вирішено було перейти до прямих репресій (роззброєння і вислання більшовицьких солдатів за межі України).

Другим моментом напруги було ставлення українського уряду до заколоту Каледіна{11} на Дону. І якщо «з чисто формальної точки зору, то ми немов були бездоганні, — зазначав В. Винниченко, — але по суті…своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсності на бік донців». Причина ж досить прозора — «…та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніша до них», ніж «робітниче-селянська державність»[923]. На настійливі ж вимоги радянського уряду дати чітку відповідь, на чиєму боці стоїть українська державність (В. Винниченко багато разів наголошує, що РНК визнавав УНР) — соціальної революції чи контрреволюції — Центральна Рада постійно відповідала ухильно й невиразно.

Значною мірою перегукується з поглядами В. Винниченка і точка зору П. Христюка. Однак колишній Генеральний писар дедалі загострює питання в кожному його аспекті, прагне до найповнішої аргументації будь-якої тези, залучення всього можливого кола документів. Звісно, у певних моментах тлумачення проблеми набуває і відмінного звучання.

П. Христюк розпочинає аналіз визрівання конфлікту з тієї агітації, яку енергійно розпочали більшовики «проти Центральної Ради, спочатку в формі домагання її перевиборів, а потім і цілковитого знищення.

Ця агітація була зустрінута українською демократією, не виключаючи й найлівішої її частини, що пізніше пішла разом з російськими большевиками, дуже вороже. Причиною такого відношення являлось те, що передача влади до рук робітничих і салдатських депутатів, з невеликою домішкою селянства, як це робили большевики, означала фактично передачу