Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Заінтересованість у якомога міцніших збройних силах виявляли і представники Антанти. На початку грудня до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Генеральне секретарство військових справ улаштувало їм підкреслено урочистий прийом. А представники союзних держав почали виказувати особливу симпатію до українського руху, обіцяючи надання різноманітної допомоги.

Різка зміна позиції країн Антанти (до цього вони негативно і навіть вороже ставились до ідеї української державності, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту) пояснювалась дуже просто. Розуміючи, що заінтересованість радянської Росії і країн Четверного союзу в припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру, країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР, аби тільки вона утримала бодай частину колишнього фронту, відтягуючи на себе австро-німецькі дивізії.

Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських збройних сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.

Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків[1007].

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше — у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв{14} узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію»[1008].

У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10–12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади[1009].

***

За розвитком подій в Україні, переростанням боротьби у громадянську війну пильно стежили у Петрограді. І надалі вважаючи, що край залишається частиною Росії, не особливо зважаючи на зусилля Центральної Ради щодо державного самовизначення УНР, тут розглядали ситуацію в Україні крізь призму процесу розвитку соціалістичної революції, встановлення радянської влади. Тобто на події в Україні дивилися здебільшого як на внутрішні проблеми. Мабуть недарма у 14 випадках з 15, коли на засіданнях РНК слухались питання про Україну (мова йде про листопад — грудень 1917 р.), доповідачем або автором, якому доручалася підготовка документів, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін —і тільки одного разу — нарком закордонних справ Л. Троцький. Для В. Леніна Й. Сталін став незаперечним авторитетом з українських проблем, а для уряду — скоріше наркомом чи ж то провідним «фахівцем» з установлення влади рад на місцях, аніж наркомом у справах національностей[1010].

Після обговорення 3 грудня 1917 р. на засіданні РНК у черговий раз питання про Центральну Раду було створено комісію для розробки проекту маніфесту до українського народу й ультиматуму Раді. Документ готувався головним чином В. Леніним, у складанні й редагуванні тексту брали участь Л. Троцький (ним були сформульовані ультимативні вимоги) і Й. Сталін[1011].

4 грудня РНК оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Маніфест визнавав право всіх народів, у тому числі українського, на національну незалежність: «…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно»[1012].

Зазначимо, що В. Ленін зовсім не випадково не вдається до офіційної назви тогочасного державного утворення — «Українська Народна Республіка», а з розрахунком говорить про «народну Українську республіку», що її, як видно з подальших положень документа, Центральна Рада не могла представляти. Мова йшла про визнання «національних прав і національної незалежності українського народу». Що ж до Центральної Ради, то Раднарком цілком визначено заявляв: «Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні… Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди»[1013]. РНК висував Центральній Раді ультимативні вимоги: відмовитись від дезорганізації фронту та пропуску контрреволюційних частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі проти кадетсько-каледінського заколоту. В разі неодержання задовільної відповіді протягом двох діб Раднарком мав уважати Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»[1014]. Таким чином, «Маніфест» не дає жодної підстави трактувати його як визнання Центральної Ради і УНР, що, між тим, неодноразово намагались довести деякі історики.

Можливо, тут відіграло роль і тлумачення проблеми Й. Сталіним — народним комісаром у справах національностей. 12 грудня 1917 р. у «Відповіді товаришам українцям в тилу і на фронті» він заявив: «Кажуть, що конфлікт виник в питанні про Українську республіку, що Рада Народних Комісарів не визнає Української Республіки. Чи