Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

П. Христюк вважає, що з'їзд був спробою місцевих більшовиків позбутися Центральної Ради в момент, коли «війна фактично вже почалась, коли російське совітське військо вже наступало на Україну і Рада Народніх Комісарів оформляла, так би мовити, цей наступ своїми ультимативними нотами до Центральної Ради»[1037]. Однак проведення з'їзду у прямий зв'язок з планами РНК автор не ставить. Адже «формально та і по суті» з'їзд цей пов'язаний з попереднім періодом — періодом мирної агітації більшовиків проти Центральної Ради. Власне за скликання з'їзду, нагадує П. Христюк, висловився і третій з'їзд УПСР. Проте більшовики, перебравши ініціативу до своїх рук, намагалися втілити в життя власний сценарій, але зробити цього не спромоглися. Вирішивши за допомогою ЦК Селянської спілки питання про склад з'їзду на свою користь, Центральна Рада без надмірних зусиль провела всі рішення: про цілковите довір'я і підтримку Центральної Ради, про категоричне засудження ультиматуму РНК тощо.

Оцінюючи ухвалені постанови, П. Христюк робить, здавалося б, несподіваний висновок: «Примара походу Московщини на Україну вже кидала українську демократію вправо, в бік збереження єдиного національного фронту і затушовування моменту клясової боротьби. А це була одна з найбільших шкід, яку несла війна Московщини з Україною українській революції»[1038]. Проте якщо залишити поза увагою очевидну суперечність (примара війни чи війна як така), то в цілому висновок П. Христюка «вписується» у його загальну схему, зокрема в обстоювану тезу про те, що конфлікт більшовиків з Центральною Радою зашкодив природній еволюції українського руху вліво, до соціалізму.

Що ж до суперечності між численними твердженнями, що війна радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася на початку грудня (з ультиматуму), і відсутності фактичного підтвердження будь-яких військових дій, то витлумачити все це не просто, особливо якщо зважити на те, що весь грудень 1917 р. тривали пошуки дипломатичних шляхів розв'язання конфлікту. В усякому разі, такого висновку можна дійти, розглядаючи відносини на «вищих щаблях» політики — між РНК та Центральною Радою й Генеральним Секретаріатом. Якщо багато авторів узагалі обходять цей зріз тогочасного життя, то того не може дозволити собі Д. Дорошенко — колишній дипломат.

Врешті-решт він займає начебто посередню позицію: «Обмін нотами (ультиматум РНК і відповідь Центральної Ради. — В. С), — не викликав зразу війни в звичайному розумінні слова і ще деякий час між обома сторонами ішли посередні й безпосередні переговори»[1039], — змушений погоджуватись з дійсністю сумлінний історик. Схоже, він знаходить і досить резонні пояснення саме такій логіці розвитку подій між сторонами, що конфліктували: «Хоча й за большевиків і за Ц. Раду стояли нібито великі маси узброєного вояцтва, але це вже не були правильно організовані й слухняні частини, як колись; вони були розкидані скрізь, настрій їх був хиткий і невідомо було напевно, з ким вони підуть. Обидва уряди спирались на більш певні сили лиш у своїх столицях, але для якоїсь війни і далеких походів тих сил було замало»[1040].

Висновок, очевидно, абсолютно слушний і відбиває дійсний військовий потенціал обох сторін. Водночас Д. Дорошенко намагається своєрідно узгодити свої міркування з панівним у 1917 р. політичним стереотипом не лише про існування стану війни, а й про її фактичне активне ведення з боку Радянської Росії. Він пропонує таку логіку розвитку тогочасних подій: «…Большевики вибрали таку тактику: формально не оповіщаючи війни, вони давали накази ріжним військовим частинам на Україні, які схилялися до большевизму, щоб вони самі захоплювали українські міста і проголошували владу Совітів. їм мали помагати большевицькі боєві дружини з місцевих елементів. Тоді виглядало так, що Рада Народніх Комісарів ніби й не веде війни проти України, але самі робітники, салдати і селяне скидають ненависну їм владу буржуазної Ц. Ради і настановлюють совіти солдатських, робітничих і селянських депутатів»[1041].

Очевидно, автор припускається тут неточності щодо двох моментів. По-перше, керівництва процесом установлення радянської влади з боку якогось центру не було (в усякому разі документи з цього приводу невідомі), і відтворений варіант тактики вироблявся сам собою, значною мірою стихійно.

По-друге, боротьба за встановлення радянської влади — це все ж таки не війна у повному розумінні слова (фронти, регулярні військові частини, бойові операції, відповідне професіональне командування, новітнє озброєння, налагоджена система постачання військ усім необхідним тощо). Це політичні акції, дії, які в силу певних причин (хоч і не обов'язково — скоріше як виняток) виливалися у короткочасні збройні зіткнення.

Власне, автор кількома сторінками потому суперечить сам собі, коли пише, що Українській Народній Республіці довелось налагоджувати свою діяльність «під загрозою большевицької інвазії й внутрішніх большевицьких повстань»[1042], і багато сторінок свого твору присвячує аналізу переговорного процесу між РНК і Центральною Радою, що тривав упродовж усього грудня. Тим самим він зайвий раз підтверджує пріоритетність для обох сторін шляхів мирного врегулювання конфлікту перед його воєнними варіантами. Проте у певній суперечності з тими фактами і документами, які аналізуються в книзі, Д. Дорошенко дещо несподівано робить припущення-висновок: «очевидно, що ріжні ноти або спроби переговорів були для большевиків лиш маневром щоб виграти час або якось спантеличити противника»[1043]. Мабуть, у даному випадку автор відчував невідповідність між фактами та їх сумарною оцінкою і тому ввів це застережне — «очевидно» — не підсумкове, а передбачливе.

Всіляко намагається «підігнати» під сповідувану концепцію розвиток дипломатичного діалогу між УНР і Радянською Росією П. Христюк. Особливу увагу він приділяє питанням про взаємне визначення повноважень і влади РНК та Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Він узагалі вважає ці питання ключовими, відбирає і під специфічним кутом зору аналізує численні документи (відозви, ноти, резолюції, листування).

Автор звертає, зокрема, увагу на відозву Центральної Ради до населення України від З0 листопада 1917 р. — тобто наступного дня після нічного роззброєння і вислання більшовицьких частин з Києва — одного з головних офіційних моментів суперечностей. Відтворивши повний текст документа, П. Христюк не вдається до будь-якого аналізу його основного змісту — спроби виправдати дії Центральної Ради щодо проведеної військової акції та її позиції «нейтралітету» щодо каледінців. Історик зосереджується на іншому. «В цім документі, — наголошує він, — являється цінною заява Генерального Секретаріяту про визнання ним за Народніми Комісарами права "порядкувати життям" на Московщині. Заява ця дорівнювалась фактичному визнанню Центральною Радою Ради Народних Комісарів за правительство "Великоруси" і могла, до деякої міри, служити основою для порозуміння між двома урядами, при умові визнання Радою Народніх Комісарів Української Народньої Республіки і її права на