Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

нейтралітет. Коли ми розглянемо цю заяву в світлі загального напрямку політики Центральної Ради, напрямку, що поза всяким сумнівом був незрівняно ближчим до політики Ради Народніх Комісарів, ніж до політики донського отамана Каледіна (з яким, до речі, мав вже Генеральний Секретаріят непорозуміння на грунті реакційної політики козачого правительства), то побачимо, що значіння її було недооцінено Радою Народніх Комісарів. Коли б остання не приспішувала штучно війни з Україною, Генеральний Секретаріят (а в першу чергу Центральна Рада, власне її робітниче-селянська більшість, з якою в останні часи Генеральний Секретаріат почав помітно росходитись) швидко побачив би, що Центральній Раді дійсно не по дорозі з Доном в справі утворення всеросійського федерального уряду, що взагалі ця справа являється невчасною. А переконавшись в цьому, а також в доброзичливому відношенню до себе Ради Народніх Комісарів як правительства Московщини, Генеральний Секретаріят і Центральна Рада, безумовно, вжили б в ближчім часі заходів до встановлення заприязнених відносин між Українською Народньою Республікою і Совітською Росією. Керуючі есдеко-есефівські круги Генерального Секретаріяту, на чолі яких стояв Голова Секретаріяту В.Винниченко, котрі виступали проти Ради Народніх Комісарів не тільки з мотивів національних, але й соціяльно-економичних, вважаючи соціялістичну революцію в Росії невчасною, а радянську форму влади (зокрема захоплення влади на Московщині большевиками) узурпацією прав "народу", — безумовно, були б або уступили своє місце другим, лівішим елементам Центральної Ради, або відмовились би від своїх поглядів, принаймні в тій їх частині, яка штовхала Українську Народню Республіку на оружний конфлікт з Совітською Росією. Приготовлення ж Ради Народніх Комісарів до війни з Україною і гострі виступи проти Центральної Ради досягли протилежних наслідків: позиції правого крила Центральної Ради зміцнились, а тим самим зміцнився і грунт для оружного конфлікту»[1044].

Впадає в очі спроба П. Христюка вже вкотре робити висновки на основі тлумачення подій в умовний спосіб. Навряд чи варто доводити, наскільки такий прийом, за всієї своєї зовнішньої привабливості, непродуктивний для науки. Причому відповідальність за трагедію покладається на сторону, яка змушена була керуватися в своїй політиці аналізом туманних заяв, а не конкретних справ.

Аналогічно розкривається в книзі П. Христюка й питання про «змову» з донцями. її фактично не було, глибинні закономірності зумовили б урешті-решт розрив Центральної Ради з Каледіним і підтримку Українською революцією радянської влади. Однак цьому процесові перешкодили… більшовики своєю поспішністю, передчасною агресією[1045].

Втім, варто звернути увагу ще на один важливий момент. Для П. Христюка згаданий прийом не абсолютний. Він чинить навпаки, коли оцінює документи РНК. Намагаючись пояснити читачам своє бачення розвитку конфлікту, колишній Генеральний писар українського уряду стверджує, що суперечності не вичерпувались справою з «дончаками» та «буржуазністю» Центральної Ради. «Затушкуванню дійсної суті цього конфлікту не мало прислужилось декляративне визнання російськими большевиками за всіма народами Росії так званого права на самовизначення. Рада Народніх Комісарів проголосила це право гучно, заявивши, що в національній політиці вона буде керуватись такими засадами: 1. Воля і незалежність всіх народів Росії; 2. Право самоозначення всіх народів Росії аж до їх відокремлення і перетворення в самостійні держави. Одначе це було цілком умовне визнання права на самоозначення, до того ж не в однаковій мірі для всіх поневолених народів Росії. Поза оголошеними засадами національної політики Рада Народніх Комісарів керувалась в дійсності одною основною засадою — своєю органичною ворожістю до будь-якого "розчлененія" Росії та утворення на її кошт малих держав. Була рація стреміти до одірвання від старої буржуазної Росії; тепер же, коли Росія стала совітською, тільки буржуазія поневолених народів може домагатись самостійності; буржуазію ж треба не наділяти всякими правами, а бити, — так думав кожний російський большевик і в сути річи допускав для всіх поневолених народів Росії тільки одне "самоопреділення" — приєднання до Московщини на вічні времена»[1046]. Це загальне негативне ставлення до національно-визвольних рухів й утворення самостійних національних держав набирало дуже гострих форм щодо українського народу, вважав П. Христкж. І якщо московський більшовик міг примиритись із самовизначенням, навіть і відокремленням від Росії Польщі, Фінляндії, Грузії, то із самовизначенням України вже ніяк не міг погодитись, хоч би того вимагала не буржуазія, а українські трудящі маси. Причини такої особливої «уваги» до України автор уважав загальновідомими: по-перше, Україна відігравала в економічному житті Московщини настільки важливу роль, що раптове її відокремлення (політичне й економічне) ставило Росію перед великими економічними труднощами, а по-друге, віковічна боротьба царату з ідеєю української державності, з українською культурою і навіть із самим фактом існування української національності, здійснювана через школу, пресу, науку, досягла того, що московське суспільство в цілому просто не визнавало українського народу за окрему національність. Отже, й російські більшовики ніколи серйозно не ставились до українського визвольного руху, ніколи не допускали, що Україна може відокремитись від Росії, навіть тоді, коли за Тимчасового уряду «підтримували» українські вимоги і «підштовхували» українців відокремлюватись. Захопивши владу, вони, не зважаючи на факт проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, вели щодо України недвозначну політику повного ігнорування й Центральної Ради, й Української Республіки, сподіваючись, що Центральна Рада добровільно визнає над собою зверхність Ради Народних Комісарів і цілком підпорядкується їй в своїй роботі, обмежившись компетенцією краєвої культурно-просвітницької національно-обласної організації. «В цій своїй "добрій" надії, — веде далі П. Христюк, — Рада Народніх Комісарів спочатку повела була стосовно України цілком "приятельську" політику, а саме — погодилась повернути з московських музеїв українські реліквії, забрані за царського режиму, і навіть задумувала перевести українські військові частини, розкидані по всіх фронтах, на "полуднево-західний" український фронт, як того давно домагались українські вояки. Одначе швидко з'ясувалось, що Центральна Рада зовсім не мріє про "підданство" Раді Народніх Комісарів, що вона чинить супротив автоматичному поширенню Радянської влади з Московщини на Україну, що вона має серйозний намір здійснити право українського народу на самовизначення аж до відокремлення України від Росії і на цій підставі веде свою внутрішню і зовнішню політику, оголошує "нейтралітет", замість того, щоб просто виконувати накази Ради Народних Комісарів. Після цього ставлення миттєво перемінилося: реліквії було заховано назад в московські музеї, українських, вояків почали не пускати додому, про українізацію армії не хотіли й чути, а натомість було поведено політику на знищення "буржуазної" Центральної Ради. Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили, що могла б стати супроти війська Совітської Росії, піддавала Раді Народніх Комісарів сміливості і рішучості в її поході проти самоопреділення України. Поруч з голосними і наскрізь брехливими заявами про визнання за українським народом права на самовизначення пішло підготування до "великого" акту "возсоєдіненія" України з Московщиною. На такому фоні