Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

лише здогадуватися, чого він хотів; можливо, він і сам цього до кінця не знав; можливо, він чекав на реакцію радянського суспільства на перші проби. Сталін, якого переслідували думки про смерть і сумніви щодо наступника, неспокій щодо впливу євреїв у радянській системі; Сталін, що вів Холодну війну проти супротивника, якого розумів лише туманно, звернувся до традиційних способів самозахисту — судів і чисток. Судячи з чуток, що ширилися в той час, радянським громадянам нескладно було собі уявити можливі наслідки: лікарів поставили б перед показовим судом — разом із радянськими очільниками, що начебто були з ними у спілці; решта євреїв постраждали б від чисток державної поліції та збройних сил; тридцять п’ять тисяч радянсько-єврейських лікарів (а може, і науковців) депортували б до таборів; можливо, навіть і самі євреї як народ зазнали б насильних переселень чи навіть масових розстрілів[744].

Якби така акція відбулася, то стала б черговою з низки національних операцій та етнічно умотивованих депортацій, що почалися у 1930 році з поляків, а тоді продовжувалися протягом Великого терору, Другої світової війни та повоєнних років. Усе це узгоджувалося б із уже знайомими практиками Сталіна і традиційною логікою. Боятися й карати слід було ті національні меншини, що мали гадані зв’язки з нерадянським світом. Хоча війна забрала 5,7 мільйонів єврейських життів, вона доклалася також до постання національної батьківщини євреїв, що лежала поза досяжністю Сталіна. Подібно до ворожих народів у 1930-х роках, євреї в Радянському Союзі тепер мали підстави для незадоволення (чотири роки чисток та офіційного антисемітизму), зовнішнього захисника (Ізраїль), а також роль у міжнародній боротьбі (на чолі зі Сполученими Штатами). Прецеденти були зрозумілими, а логіка — відомою. Та сталінізм наближався до кінця.

Якщо врахувати всі суди у Радянському Союзі та східній Європі, а також усіх людей, що загинули під арештом, то за ці останні декілька років свого життя Сталін убив не більш ніж декілька десятків євреїв. Якщо він справді хотів улаштувати ще одну, останню операцію національного терору (а це важко однозначно довести), він не зміг її завершити. Спокусою було б вважати, що лише смерть Сталіна запобігла такому результатові, і що Радянський Союз котився до чергової національної чистки масштабу 1930-х років, але докази можна знайти як на користь, так і проти цього припущення. Сам Сталін у своїх діях виказував подиву гідну нерішучість, а підконтрольні йому органи влади реагували повільно.

У 1950-х роках Сталін уже не був таким володарем у своїй країні, яким був у 1930-х; та й країна була вже не та. Він став більше культом, ніж особистістю. Після Другої світової війни він не відвідував фабрик, колгоспів чи урядових установ, а між 1946 і 1953 роками виголосив лише три публічні промови. На 1950 рік Сталін уже не провадив Радянський Союз у ролі самотнього тирана, як раніше. У 1950-х роках ключові члени політбюро регулярно засідали під час його довгих відлучень із Москви, а радянські бюрократичні органи мали власні мережі клієнтів. Подібно до Великого терору 1937–1938 років, масова смертна чистка євреїв створила б у радянському суспільстві можливості для руху вгору. Але, попри безперечний антисемітизм багатьох радянських громадян, зовсім не певним було те, що вони хотіли б отримати таку нагоду таким коштом[745].

Найбільше в очі впадала неймовірна метушливість. За Великого терору Сталінові пропозиції перетворювали на накази, накази — на квоти, квоти — на трупи, трупи — на числа. У випадку з євреями нічого подібного не сталося. Хоча впродовж останніх п’яти років свого життя Сталін дуже переймався питанням радянських євреїв, йому не вдалося знайти собі функціонера з безпеки, що побудував би йому відповідну справу. У давніші дні Сталін позбувався таких начальників після того, як вони завершували ту чи іншу масову акцію, а тоді звинувачував їх за ексцеси тієї акції. Тепер офіцери МҐБ розважливо не поспішали вдаватися до ексцесів, за які потім могли постраждати. Спершу Сталін віддав справу Абакумову, хоча загальним спільником органів держбезпеки був Лаврентій Берія. Тоді Сталін дозволив Рюміну донести на Абакумова. Черга ж Рюміна прийшла в листопаді. Його наступник отримав серцевий напад у перший день на посаді. Нарешті, розслідуванням зайнявся клієнт Берії С.А. Ґоглідзе[746].

Сталін втратив свою колись разючу здатність залучати людей до участі у його уявному світі. Він уже не давав вказівки безпековим шефам, як колись, а погрожував їм. Підлеглі Сталіна розуміли, що йому потрібні були зізнання, а також збіги, що їх можна було б представити як докази. Та на заваді їм постійно стояла увага до бюрократичних умовностей, а певною мірою навіть до закону. Суддя, що виніс вирок членам Єврейського антифашистського комітету, повідомив звинуваченим про їхнє право на апеляцію. У ході переслідувань радянських євреїв керівникам органів безпеки іноді було важко донести до своїх підлеглих — а головне: до звинувачених, — чого від них хочуть. Допити, попри свою брутальність, не завжди надавали потрібні докази. Тортури, хоч вони й траплялися, виконували роль крайнього заходу, а Сталін мусив особисто на них наполягати[747].

Сталіна слушно непокоїв уплив війни і Заходу, а також подальше існування радянської системи в тому вигляді, в якому він її створив. У повоєнні роки вже далеко не всі радянські громадяни погоджувалися з тим, що 1940-і роки надавали виправдання рокам 1930-м, що війна з Німеччиною зворотньо виправдовувала репресії над радянськими громадянами. Звісно, такою була логіка Великого терору в той час: наближається війна, і небезпечні елементи слід усунути. У голові Сталіна майбутня війна з американцями, ймовірно, виправдовувала чергову низку попереджувальних репресій у 1950-х роках. Та незрозуміло, чи погодилися б на такий крок радянські громадяни. Хоча численні з них підтримали антисемітську істерію початку 1950-х років (відмовляючись, наприклад, відвідувати єврейських лікарів чи приймати ліки від єврейських аптекарів), то не була підтримка ідеї повернення до масового терору.

Після смерті Сталіна Радянський Союз проіснував ще майже чотири десятиліття, але його органи безпеки більше не влаштовували голоду чи масових розстрілів. Попри свою брутальність, наступники Сталіна покинули практику масового терору в сталінському сенсі слова. Микита Хрущов, який, зрештою, переміг у боротьбі за наступництво Сталіна, звільнив більшість із тих українських в’язнів, що їх за десять років перед тим відіслав до ҐУЛАҐу. Справа була не в тому, що Хрущов був особисто неспроможний на масові вбивства — він виявив неабияку кровожерливість під час Великого терору і повторного завоювання західної України після Другої