Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Одним із гаданих убивць був єврейський лікар Яков Етінгер, що помер під арештом у березні 1951 року. Віктор Абакумов — очільник МҐБ — начебто не доповів про цю змову через те, що й сам був у ній задіяний. Для того, щоб приховати власну роль у змові, він навмисно убив Етінгера. Оскільки Абакумов убив Етінгера, Етінгер не встиг визнати весь обсяг своєї злочинної діяльності[728].

Перший начерк цих надзвичайних заяв Сталінові надіслав Михаіл Рюмін — у доносі на Абакумова. Рюмін був підлеглим Абакумова у МҐБ. Те, що у доносі фігурував саме Етінгер, посилювало неспокій Сталіна. Етінгера заарештували не як учасника змови лікарів, а як єврейського націоналіста. Хитра ініціатива Рюміна поєднала єврейський націоналізм, що хвилював Сталіна віднедавна, із медичним убивством, думка про яке тривожила його завжди. Звісно, що поодинці кожна із заяв Рюміна скидалася на нісенітницю. Так, Щербаков помер на наступний день після того, як, усупереч вказівкам лікарів, взяв участь у параді на честь Дня перемоги. Жданов також знехтував лікарською порадою, що наказувала йому відпочити. Що ж до Етінгера, то його у березні 1951 року вбив не Абакумов, а сам Рюмін. Він добився виснаження Етінгера шляхом невпинних допитів — так званого конвеєра — після того, як лікарі сказали, що такий метод загрожуватиме його життю[729].

Однак Рюмін знайшов зв’язок, що, на його думку, мав би промовляти до Сталіна — єврейські лікарі-терористи, що вбивали видатних (російських) комуністів. Відтак напрямок розслідування був зрозумілим — очистити МҐБ від євреїв та їхніх прислужників і знайти нових єврейських лікарів-убивць. 4 липня 1951 року Абакумова заарештували, а на його місце постановили Рюміна, який і розпочав антиєврейську чистку в МҐБ. Після цього, 11 липня, центральний комітет наказав продовжити розслідування «терористичної діяльності Етінгера». Через п’ять днів, МҐБ заарештувало електрокардіографа Софію Карпай. Софія Карпай мала надзвичайну вагу для Цілого розслідування, оскільки була єдиним ще живим єврейським лікарем, якого можна було хоч якось пов’язати зі смертю радянського очільника. Вона справді зняла і розтлумачила дві кардіограми Жданова. Але під арештом вона відмовилася підтримати історію про медичне вбивство або імплікувати ще когось[730].

Докази у справі були слабкими. Але подальші докази єврейських змов можна було створити деінде.

Показовий антисемітський суд, що його не спромоглася влаштувати Польща, подарувала Чехословаччина. Через тиждень після арешту Софії Карпай, 23 липня 1951 року, Сталін оголосив президентові комуністичної Чехословаччини «лементові Готвальду, що той мусить позбутися свого близького соратника Рудольфа Сланського, який начебто уособлював «єврейський буржуазний націоналізм». 6 вересня Сланського усунено з посади генерального секретаря[731].

Відчутна неприязнь Москви спровокувала справжню шпигунську змову, чи принаймні невдалу спробу такої змови. Чехи, що працювали на американську розвідку, завважили, що Москва не прислала Сланському привітань з нагоди п’ятдесятих уродин (31 липня 1951 року). Вони почали заохочувати Сланського втекти з Чехословаччини. На початку листопада вони надіслали йому листа з пропозицією притулку на Заході. Кур’єр, що мав доправити повідомлення, був подвійним агентом, що працював на органи безпеки комуністичної Чехословаччини. Листа він передав своїм зверхникам — ті ж показали його росіянам. 11 листопада 1951 року Сталін скерував до Готвальда особистого посланця із вимогою негайно заарештувати Сланського. Хоча на цю мить ані Сланський, ані Готвальд листа не бачили, Готвальд, схоже, вважав, що не має вибору. Сланського заарештували 24 листопада і допитували рік[732].

Остаточний результат справи Сланського вражає: чехословацький показовий суд радянського зразка 1936 року з нашаруванням відвертого антисемітизму. Хоча серед найвидатніших жертв московських показових судів 1936 року були євреї, судили їх не за їхню єврейськість. У Празі єврейське походження мали 11 з 14 обвинувачених, і щодо усіх них цю обставину фіксував протокол. Слово космополіт вживалося так, ніби було юридичним терміном із загальновідомим значенням. 20 листопада 1952 року Сланський задав тон цілого політичного сеансу, прикликавши духи комуністів, що загинули перед ним: «Я цілковито визнаю свою провину і прагну чесно й правдиво описати все, що зробив, і злочини, що їх скоїв». Він очевидно дотримувався відпрацьованого сценарію. В один момент суду він відповів на запитання, яке прокурор забув поставити[733].

Сланський зізнався в змові, що охоплювала геть усі з обов’язкових параной своєї доби: із титоїстами, сіоністами, масонами та офіцерами американської розвідки, що вербували лише євреїв. Серед його гаданих злочинів було медичне вбивство Готвальда. Інший звинувачений, Рудольф Марголіус, мусив зректися своїх батьків, обоє з яких загинули в Аушвіці. Як і за Великого терору, різні змови координував «центр» — у цьому випадку, «Антидержавний конспіративний центр». Усі 14 звинувачених попросили для себе смертної кари — 11 з них її отримали. 3 грудня 1952 року, коли на шию Сланського пов’язали петлю, він подякував катові й сказав: «Я отримую по заслузі». Тіла 11 страчених кремовано, попіл висипано в рів на дорозі[734].

Цілком можливим у таку мить міг видаватися і публічний суд над євреями. У серпні 1952 року в Москві страчено 13 радянських громадян. Страчено їх за звинуваченням у шпигунстві на користь Сполучених Штатів, на підставі не надійної інформації, а заяв про їхній космополітизм та сіонізм. Цим людям інкриміновано те, що вони єврейські націоналісти та американські шпигуни — на підставі доказів, що їх надали тортури. Судили їх таємно. 11 чехословацьких громадян у Празі у грудні 1952 року стратили на подібних засадах, але після публічного суду, що нагадував про часи Великого терору. Тепер навіть польський режим почав заарештовувати людей як шпигунів Ізраїлю[735].

Восени 1952 року під слідством було ще декілька радянських лікарів. Жоден із них не мав найменшого стосунку до Жданова чи Щербакова, але вони лікували інших радянських та іноземних комуністичних достойників перед смертю. Серед медиків був і особистий лікар Сталіна, який на початку 1952 року порадив йому відійти від справ. За виразним і неодноразовим наказом Сталіна ці люди отримали жахливі побої, після чого дехто з них дав потрібні зізнання. Мірон Вовсі, який доводився Соломону Міхоельсу дворідним братом, власне зізнання проголосив роботоподібною мовою сталінізму: «Обміркувавши все, я дійшов висновку, що, попри жахливість моїх злочинів, я мушу відкрити слідству страшну правду про мою шкідницьку роботу, здійснену з метою