Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Маючи в руках такі зізнання, старий чоловік, мабуть, вважав, що слушний час настав. Як правило, Сталін ретельно планував, перш ніж завдати удару, але тепер він, видавалося, поспішав. 4 грудня 1952 року, на другий день після страти Сланського, радянський центральний комітет визнав існування «змови лікарів», чільну роль у якій відігравали «єврейські громадяни». Одним із змовників начебто був Сталінів лікар — росіянин. Декотрі з лікарів мали єврейське походження — і на цьому наголошувалося. Сталін дійшов до того, Що засудив власного лікаря — чоловіка, який порадив йому завершити політичну кар’єру. Сталін виказував і інші знаки того, що його політичні занепокоєння були пов’язані з особистими страхами. Він дослівно тримався за свою доньку Світлану, коли танцював із нею на своєму сімдесят третьому дні народження 21 грудня 1952 року[737].

Здавалося, що того грудня Сталін прагнув стерти власну смерть. Комуніст не може вірити в безсмертну душу, але мусить вірити в Історію — ту, що її виявляють зміни у способах виробництва, що її відображає сходження пролетаріату, що її представляє комуністична партія, що її суть відчитує Сталін і що її фактично творить Сталінова воля. Якщо життя було лише соціальним конструктом, то, можливо, таким конструктом була і смерть — отже, все можна було повернути назад через застосування відважної та вольової діалектики. Лікарі спричиняли, а не відтягували смерть; чоловік, що попереджував про її наближення, був убивцею, а не радником. Потрібна була лише правильна гра. Соломонові Міхоельсу найкраще вдалася роль короля Ліра, правителя, що необачно віддав свою владу зарано — і не тим наступникам. Тепер Міхоельса знищено, наче примару безсилля. Поза сумнівом, його єврейський народ і все, що той народ символізував, — ризик осквернення Радянського Союзу, ризик іншої історії Другої світової війни, ризик настання невідповідного майбутнього — теж можна було знищити[738].

Сталін — хворий 73-літній чоловік, що не слухав нічиєї ради, крім власної, далі гнув своє. У грудні 1952 року він сказав, що «кожен єврей є націоналістом і агентом американської розвідки». То було параноїдальне формулювання навіть за його стандартами. Євреї, сказав Сталін того ж місяця, «вважають, що їхній народ врятували Сполучені Штати». То була легенда, що ще не постала; але Сталін не був цілком неправий. Із характерною проникливістю він точно передбачив один із найбільших мітів Холодної війни, ба навіть десятиліть, що прийшли після її завершення. Ніхто з Союзників не доклав особливих зусиль для порятунку євреїв; американці не бачили навіть найзначніших місць убивства[739].

13 січня 1953 року партійний часопис Правда проголосив американську змову, що мала на меті вбити радянське керівництво, послуговуючись медичними засобами. Лікарі — як було зрозуміло всім — були євреями. Новинне агентство ТАРС описало «терористичну групу лікарів» як «звірів у людській подобі». Та попри сповнену ненависті риторику, що так нагадувала про Великий терор, не все було готове для вистави. Ще не всі з названих у статті людей визнали свої гадані злочини — а такою була передумова будь-якого поставленого суду. Перш ніж від них можна буде чекати публічних зізнань, звинувачені мусять зізнатися приватно — такою була мінімальна умова сценографії сталінізму. Від звинувачених годі було чекати, що вони підіграватимуть показовому суду в публічній залі, якщо вони заздалегідь не годилися на це в межах кімнати допитів[740].

Кардіолог і ключова звинувачена Софія Карпай уперто не зізналася ні в чому. Вона була єврейкою, вона була жінкою; можливо, допитувачі чекали, що вона зламається першою. У висліді ж їй — єдиній із усіх звинувачених — вистачило сили не відмовитися від своєї історії і відстоювати свою невинуватість. На допиті, що став для неї останнім, 18 лютого 1953 року, вона не здалася і виразно заперечувала звинувачення проти неї. Подібно до Сталіна, вона була хворою і близькою до смерті; на відміну від нього, вона найпевніше розуміла це. Видавалося, що їй залежало на тому, щоб говорити правду. Своєю поведінкою вона сповільнила розслідування. Нехай лише на декілька днів, але вона пережила Сталіна; можливо, саме завдяки їй Сталіна пережили й інші[741].

У лютому 1953 року радянське керівництво писало і переписувало колективне єврейське самозречення, деякі з фраз у якому узяті безпосередньо з нацистської пропаганди. За підписами видатних радянських євреїв цей документ мав з’явитися у Правді. Серед людей, яких залякуваннями змусили поставити свій підпис, був Василій Ґросман. Преса напалася на його нещодавно опублікований воєнний роман «За справедливе діло» — він, мовляв, недостатньо патріотичний. Роман був про битву під Сталінградом і переважно дотримувався умовностей сталінізму. (Тепер погляд Ґросмана змінився. У продовженні, своєму шедеврі «Життя і доля», Ґросман змусить нацистського допитувача розважати над майбутнім: «Сьогодні вас жахає наша ненависть до євреїв. Завтра ви й самі, можливо, звернетеся по наш досвід»). У найпізнішій із відомих нам чернеток листа, від 20 лютого 1953 року, люди, що його підписали, мали ствердити існування серед євреїв «двох таборів» — прогресивного та реакційного. Ізраїль належав до реакційного табору; його спільники були «єврейськими мільйонерами, пов’язаними з американськими монополістами». Крім цього, радянські євреї мали визнати, що «народи Радянського Союзу, а понад усе — великий російський народ» врятували людство і євреїв[742].

Лист засуджував імперіалізм загалом, а євреїв, що начебто належали до змови лікарів, — поіменно. У термінах сталінізму його можна було сприймати як виправдання широкої чистки радянських євреїв, що не були достатньо ревними антиімперіалістами, — або навіть як запрошення до неї. Радянські громадяни, що мали підписати листа, мусили б ідентифікувати себе як євреїв (не всі з них такими вважалися чи самі себе такими вважали) і як очільників спільноти, що очевидно була в небезпеці. Ілля Еренбурґ, що, як і Ґросман, був радянським письменником єврейського походження, дозволив Сталінові підписувати його іменем полемічні статті з приводу Ізраїлю. Та підтримати найновіший документ він вагався. Він написав виверткого листа Сталінові, у якому питав, що має робити. Еренбурґ вдався до такого ж захисту, який кілька років перед тим використовували Берман та польські комуністи: оскільки євреї — не нація, а особисто ми — віддані комуністи, то як ми можемо брати участь у кампанії, скерованій проти нас як представників якоїсь колективної національної спільноти під назвою єврейство?[743]

Сталін так і не відповів. 1 березня 1953 року його знайшли в комі, а через чотири дні він помер. Можна