Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
У 1950–1952 році, заки поляки зволікали, Холодна війна перетворилася на військове протистояння. Війна в Кореї загострила Сталінову стурбованість американською потугою.
На початку 1950-х років Радянський Союз напозір перебував у значно вигіднішому становищі, ніж перед війною. Німеччину, Польщу та Японію — всі три держави, що начебто оточували СРСР — суттєво послаблено. Польща перетворилася на радянського сателіта, а міністр оборони в країні був радянським офіцером. Радянські війська дійшли до Берліна й залишилися там. У жовтні 1949 року зона радянської окупації Німеччини перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку — країну-сателіта Радянського Союзу на чолі з німецькими комуністами. Східну Прусію, колишній німецький район над Балтійським морем, поділили між собою комуністична Польща і сам СССР. Японію — велику загрозу 1930-х — переможено і роззброєно. Однак тут Радянський Союз не брав участі в перемозі, тож не отримав і великої ролі в окупації. Американці будували в Японії військові бази, а японців учили грати в бейсбол[722].
Навіть зазнавши поразки, Японія змінила політику в східній Азії. Японське вторгнення в Китай 1937 року зрештою лише зіграло на руку китайським комуністам. У 1944 році японці провели успішний суходільний наступ проти націоналістичного уряду Китаю. Це не вплинуло на результат війни, але фатально послабило націоналістичний режим. Після того, як японці здалися, їхні війська відкликано з материкового Китаю. Тоді, подібно до російських комуністів трьома десятиліттями раніше, свій момент отримали китайські комуністи. У ДРУГІЙ світовій війні Японія відіграла ту ж роль, що її у Першій світовій війні грала Німеччина. Не здобувши великої імперії для себе, країна стала прислужницею комуністичної революції в сусідній країні. Китайську Народну Республіку проголошено у жовтні 1949 року[723].
Хоча у Вашингтоні китайський комунізм міг видаватися підтвердженням того, що світова комуністична революція продовжується, для Сталіна це стало неоднозначною звісткою. На відміну від багатьох комуністів східної Європи, очільник китайських комуністів Мао Дзедун не був особистим клієнтом Сталіна. Хоча китайські комуністи прийняли сталіністське тлумачення марксизму, Сталін не мав особистого контролю над їхньою партією. Він знав, що з Мао буде амбітний і непередбачуваний суперник. За його словами, «битва за Китай ще не завершилася». Творячи політику в східній Азії, Сталін мав утримувати чільне становище, що його Радянський Союз займав у комуністичному світі. Спершу це занепокоєння постало щодо Кореї, де також щойно встановлено комуністичний лад. Японія, що правила в Кореї з 1905 року, вийшла з країни після війни. Відтак північну частину корейського півострова окупував Радянський Союз, а південну — Сполучені Штати. У 1948 році північнокорейські комуністи встановили у своїй країні народну республіку[724].
Навесні 1950 року Сталін мусив вирішувати, що сказати спільникові північнокорейських комуністів Кім Іл Сунові, який прагнув зайняти південну частину півострова. Сталін знав, що американці не заносили Корею до свого «оборонного периметру» в Японії та на Тихому океані, оскільки про це в січні сказав їхній держсекретар. Армія США вийшла з півострова у 1949 році. Кім Іл Сун запевнив Сталіна, що його війська швидко здолають південнокорейську армію. Сталін дав йому благословення на війну і надіслав мешканцям Північної Кореї зброю. Війська Кім Іл Суна вторглися на південь 25 червня 1950 року. Для боротьби на їхньому боці Сталін навіть надіслав декілька сотень радянських корейців із центральноазійських територій СРСР — тих самих людей, що їх лише тринадцять років перед тим наказав депортувати[725].
Корейська війна дуже скидалася на збройне протистояння між комуністичним та капіталістичним світами. Американці завдали швидкого і твердого удару у відповідь, надіслали війська з Японії та інших тихоокеанських країн, і спромоглися відтиснути північних корейців назад за початковий кордон. У вересні Труман схвалив Документ під назвою NSC-68, таємне і формальне підтвердження американської великої стратегії стримування комунізму по цілому світі, ідею якої сформулював Джордж Кенан. У жовтні китайці вступили у війну на боці північних корейців. До 1952 року Сполучені Штати та їхні союзники вели війну проти комуністичних Північної Кореї та Китаю, у якій американські танки зіткнулися з танками радянського виробництва, а американські літаки — з радянськими винищувачами.
Сталін, схоже, боявся ширшої війни, можливо, навіть війни на два фронти. У січні 1951 року він скликав очільників своїх східноєвропейських сателітів і наказав їм розвивати армії, готуючись до війни в Європі. У 1951–1952 роках особовий склад Червоної армії подвоївся[726].
У ці ж роки Сталінові видалося, що радянські євреї були таємними агентами Сполучених Штатів. Принаймні у своїй чимраз більш стривоженій уяві Сталін, що зустрів непокору в Берліні, розчарування в Польщі й труднощі у Кореї, знову опинився в оточенні ворогів. Як у 1930-х, так і у 1950-х роках Радянський Союз можна було вважати об’єктом міжнародної змови, режисерами якої були вже не Берлін, Варшава і Токіо (з Лондоном на тлі), а Вашингтон (із тим же Лондоном). Сталін, видавалося, вважав Третю світову війну неминучою, а на майбутню загрозу реагував так само, як і наприкінці 1930-х років.
З певного огляду міжнародне становище тепер справді могло здаватися більш загрозливим, ніж тоді. Велика депресія принаймні принесла в капіталістичний світ бідність. Але на початок 1950-х років здавалося, що країни, яких визволили західні держави, швидко відновлять економічну потужність. У 1930-х роках капіталістичні держави були роз’єднаними і діяли одна проти одної. У квітні 1949 року найважливіші з цих держав поєднано у новому військовому альянсі — Організації Північно-Атлантичного Договору, або НАТО[727].
У липні 1951 року Сталін знайшов спосіб повернути власні служби безпеки проти уявної єврейської змови, що начебто діяла в Радянському Союзі. Наратив цієї змови, що сформувався в другій половині 1951 року, складався з двох частин: росіян, що могли б вороже ставитися до євреїв, убито, а вбивства їхні приховав радянський апарат безпеки.
Однією з гаданих жертв був Александр Щербаков, військовий пропагандист, який стверджував, що російський народ «поніс головний тягар» війни. Він наглядав над Єврейським антифашистським комітетом, а також, за наказом Сталіна, влаштував чистку газет від єврейських журналістів. Іншою гаданою жертвою був Андрій Жданов — Сталінів чистильник радянської
