Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

Ураховуючи ці положення закону, суд при призначенні покарання має виходити не тільки з меж карності діяння, встановлених у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й з тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання. Ці норми здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри, в тому числі й тих положень, що передбачені частиною другою статті 59 КК України» (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р.).

Положення ч. 1 ст. 65 КК, що приписує призначати покарання «у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинення злочину...» (п. 1), «відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу» (п. 2) являє певну складність для тлумачення, бо приписує керуватись одночасно і статтями (частинами статей) Особливої частини, і положенням Загальної частини Кримінального кодексу і не дає вказівок щодо способу вирішення колізій між положеннями Особливої і Загальної частин цього Кодексу. Та обставина, що припис призначати міру покарання в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини, розміщений у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, а припис враховувати положення Загальної частини формулюється у п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, не може впливати на спосіб вирішення колізії між цими приписами: законодавець змушений при рівноцінності нормативних положень один із них формулювати першим, а інший — другим. За таких умов слід зробити висновок про те, що колізії між п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, між положеннями Особливої і Загальної частин Кримінального кодексу про призначення покарань слід вирішувати відповідно до загальних правил тлумачення і застосування правових актів, як це було показано вище.

Доцільно, однак, було б спробувати вирішити колізію, про яку тут йдеться, в умовному випадку, коли б у частині другій ст. 59 КК зазначалось на те, що конфіскація встановлюється «лише» за корисливі злочини. У такому випадку колізія, про яку йдеться, не могла б бути вирішена за допомогою засобів формальної логіки. Її треба було б вирішувати за допомогою принципу верховенства права. Тому про це мова буде йти в одній із наступних глав цієї роботи.

Висновок від протилежного використовується для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali». Мається на увазі, що зазначене правило застосовується для вирішення колізій між текстуально закріпленими загальними і текстуально закріпленими спеціальними правовими нормами. Воно поширюється також на правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню і від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Але весь юридичний зміст положень актів законодавства до цих правових норм не зводиться. Вони логічно вміщують у собі і правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із гіпотез і диспозицій текстуально закріплених правових норм, при формулюванні яких не використовувались слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим конкуруючим правовим нормам, незалежно від того, сфера їх дії є ширшою чи вужчою порівняно із сферою дії правових норм, що закріплені в актах законодавства текстуально. Спроби поширити дію правила «lех spesialis derogat generali» на правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, зробленого із спеціальних текстуально закріплених правових норм, не відповідають логіці законодавства.

1. В одній із попередніх глав цієї книги йшлося про те, що диспозиції правових норм, що формулюються в ст. 1218 ЦК, з одного боку, і в ч. 1-3 ст. 1230, ч. 1-3 ст. 1231 ЦК, — з іншого, є сумісними, а колізії між ними не можуть вирішуватись за правилом про перевагу спеціальної правової норми, хоч гіпотези першої із названих норм, з одного боку, та зазначених норм, що встановлені ст. 1230, 1231 ЦК, — з іншого, і співвідносяться як рід і вид. Проте механізм вирішення цих колізій не був показаний. Цей механізм передбачає використання висновку від протилежного. Отже:

1) гіпотези правових норм, що встановлені ст. 1218 ЦК («… до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті») і ч. 1 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 1 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. За допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 1230 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої право на відшкодування збитків (шкоди), завданих (завданої) спадкодавцеві поза договірними зобов’язаннями, не спадкується. Ця правова норма є несумісною із загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Колізія між цими двома несумісними правовими нормами вирішується на користь загальної норми, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до складу спадщини включається не тільки право на відшкодування збитків, завданих у договірних зобов’язаннях, а й право на відшкодування шкоди, завданої поза договірними зобов’язаннями, крім права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, яке до складу спадщини не включається відповідно до ст. 1219 ЦК, оскільки воно нерозривно пов’язане з особою потерпілого (кредитора). Зокрема, право на відшкодування майнової шкоди, завданої шляхом знищення, пошкодження, втрати, псування майна до складу спадщини включається. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді однієї із справ дійшла висновку про те, що дочка мала право на спадкування після смерті матері права на відшкодування шкоди, завданої пошкодженням житлового будинку, що належав її матері (спадкодавцеві), унаслідок пожежі, що сталася з вини приватного підприємства;

2) гіпотези правових