ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Спершу ваш учень упорується добре, але потім починає помилятися, і ви натискаєте важелі потужності. Учень скаржиться, що удар стає болісним. Ви дивитеся на експериментатора, який кивком голови велить продовжувати. Зі збільшенням рівня потужності учень вже кричить, що хоче припинити дослідження. Ви сумніваєтеся, але експериментатор наполягає, що у вас немає вибору і ви мусите це робити.
Тепер учень починає скаржитися на слабке серце і ви демонструєте спротив, але експериментатор наполягає на продовженні. Помилки множаться, ви благаєте учня сконцентруватися і давати правильні відповіді, бо не хочете його кривдити струмом високої потужності. Проте ваші поради не допомагають — учень знову й знову помиляється. Зі збільшенням інтенсивності він викрикує: «Я не можу більше, випустіть мене звідси». Потім до експериментатора: «Ви не маєте права тримати мене тут! Випустіть мене!». З вищим рівнем він волає: «Я відмовляюся відповідати! Заберіть мене звідси! Ви не можете мене тут тримати! Ой, як заболіло серце!».
Вочевидь, ви вже не хочете мати нічого спільного з цим експериментом. Ви повідомляєте експериментатора, що відмовляєтеся продовжувати. Ви не той, хто в такий спосіб кривдить інших. Вам хочеться вийти. Але експериментатор і далі наполягає, щоби ви продовжували. Нагадує вам про контракт, вашу згоду на повну участь у дослідженні. Ба більше, він бере на себе відповідальність за наслідки ваших дій. Після ввімкнення 300V ви промовляєте наступне слово, але учень мовчить. «Він не відповідає», — кажете експериментатору. Просите його піти в кімнату і перевірити, чи з учасником все гаразд. Той безпристрасний і не йде перевіряти стан учня, а каже вам: «Відсутність відповіді упродовж певного часу — приблизно п’ять секунд — прирівнюється до помилки», тому що є правило: мовчання карається так само, як помилка.
Коли ви переходите до ще небезпечніших рівнів, з кімнати учня не чути жодного звуку. Мабуть, він знепритомнів, або й гірше! Ви у відчаї і хочете припинити, але жоден аргумент не переконує дослідника перервати експеримент. Вам кажуть дотримуватися правил і продовжувати ставити запитання і вмикати зворотній зв’язок на відповіді.
Тепер уявіть усю свою поведінку в ролі вчителя. Я переконаний, що ви скажете: «Неможливо, аби я так повівся!». Вочевидь, ви би запротестували, збунтувалися і залишили експеримент. Ви ніколи б не продали душу за чотири бакси! А якби ви справді пройшли весь шлях, усі 30 рівнів електричних ударів, а експериментатор вимагав би натиснути важіль з написом «XXX» ще двічі додатково — для ліпшого вимірювання, ви точно зрозуміли би, у що вляпалися. Ні, прошу пана, ні за що, ви грюкнете дверима! Я правий? Тож як, на вашу думку, ви поводитиметеся — скільки важелів натиснете, перш ніж відмовитися? Як далеко зайде пересічна людина з маленького містечка?
РЕЗУЛЬТАТИ, ПЕРЕДБАЧЕНІ ЕКСПЕРТАМИ
Мілґрем описав свій експеримент сорока психіатрам, і попросив їх оцінити відсоток громадян США, які дійдуть до 30-го рівня експерименту. В середньому вони передбачили, що це зробить менш ніж 1%, зазначивши, що поводитися так жахливо можуть лише садисти, а більшість людей відмовляться від участі на десятому рівні — 150V. Ці фахівці з людської поведінки страшенно помилялися. По-перше, вони не звернули уваги на ситуативні детермінанти поведінки в описі процедури експерименту. По-друге, через психіатричну освіту вони занадто концентрувалися на внутрішніх диспозиціях учасників, ігноруючи ситуативні чинники. Вони припустилися засадничої помилки атрибуції!
ПРИГОЛОМШЛИВА ПРАВДА
Насправді, в експерименті Мілґрема до максимальної потужності струму 450V доходило двоє із кожних трьох учасників (65%). Переважна більшість людей, «вчителів», ударяли струмом свого «учня-жертву» знову і знову, попри дедалі розпачливіші прохання зупинитися.
А тепер розв’яжіть таку головоломку: скільки осіб відмовилися продовжувати експеримент, коли потужність струму досягла 330V і в сусідній кімнаті запанувала тиша, тобто обґрунтовано припускали, що «учень» знепритомнів? Хто продовжував би у такій ситуації? Кожна розумна людина перервала б експеримент і відмовилася виконувати вимоги експериментатора й далі вдаряти людину струмом, чи не так?
Ось як один із «учителів» описав власну реакцію: «Я не розумів, що за фігня коїться. Я подумав: а, може, я вбиваю цього хлопця. Я сказав експериментаторові, що не відповідатиму далі за дослідження, і крапка». Коли ж експериментатор запевнив, що вся відповідальність на ньому, занепокоєний вчитель послухався й далі робив все до кінця[269].
Майже кожен, хто дійшов до цього рівня, вчинив так само. Як таке можливо? Якщо зайшли вже так далеко, то навіщо вони продовжували до жахливого кінця? Одна з причин надзвичайної покірності може бути пов’язана з тим, що «вчитель» не знав про інші наявні варіанти завершити експеримент, знав лише, що повинен слухатися експериментатора. Більшість учасників час від часу протестували, хотіли залишити експеримент, але дослідник не дозволяв їм цього, обґрунтовував і підштовхував продовжувати тестування нещасного учня. Зазвичай протест спрацьовує і ви можете вибратися із неприємної ситуації, але у випадку з безпристрасним експериментатором до нього не доходять жодні ваші аргументи. Він наполягає на продовженні. Ви дивитеся на генератор і усвідомлюєте, що найкоротший шлях — дійти до кінця з важелями струму. Кілька швидких натисків, без суперечок з експериментатором і без стогонів тепер вже тихого учня. Вуаля! 450V — найлегший спосіб припинити цей жах, і не треба вступати в конфлікт з авторитетом чи виправляти вже завдані жертві страждання. Все просто: кілька натискань — і ви вільні.
ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ ПІДПОРЯДКУВАННЯ
За рік Мілґрем провів дев’ятнадцять різних досліджень, і кожне було ще однією варіацією головної парадигми: експериментатор — учитель — учень — перевірка пам’яті — удар струмом у разі помилки. У кожному експерименті він контролював іншу соціально-психологічну змінну і спостерігав за її впливом на ступінь підпорядкування несправедливому натиску з боку носія влади. В одному дослідженні брали участь жінки, в інших — він змінював фізичну відстань між експериментатором і вчителем, або між учнем і вчителем, або інші учасники (працівники) починали бунтувати чи проявляли зразкову покірність і ін.
В одній серії експериментів Мілґрем хотів довести, що результати не спричинено впливом авторитету Єльського університету — гордості Нью-Гейвена. Тож він переніс місце проведення дослідження до занедбаного офісного будинку в центрі Бриджпорта, штат Коннектикут, і повторив експеримент як проект приватної компанії, що не має нічого спільного з Єльським університетом. Це не мало значення — учасники і в цих умовах
