Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд
Я знаю, що ви не сподіваєтесь настанов, якої техніки слід дотримуватися, застосовуючи аналіз із терапевтичною метою. Ви лише хочете загалом дізнатись, яким способом діє психоаналітична терапія і як її приблизно провадити. Дізнатися про це у вас є безперечне право. Проте я нічого не розповідатиму вам, а наполягатиму, щоб ви це все відкрили самі.
Замисліться! Ви дізналися все найістотніше про причини виникнення хвороб і про чинники, які діють у хворій психіці. Де ж тут місце для терапевтичного втручання? Передусім тут виявляється успадкована схильність — ми не дуже часто говорили про неї, бо її надто вже наголошують в інших царинах, і чогось нового ми не скажемо. Тільки не думайте, ніби ми недооцінюємо її: саме як терапевти ми досить виразно відчуваємо її силу. Хай там що, нам несила змінити її, вона лишається для нас тим даним, що ставить межі нашим зусиллям. Далі йде вплив пережитого в ранні дитячі літа, якому ми при аналізі звикли надавати великої ваги; він належить до минувшини, й нам несила спрямувати його інакше. Потім усе те, що ми об’єднуємо під назвою «реальна вимушена стриманість», тобто життєві нещастя, від яких походить усякий брак любові, — злидні, родинні чвари, невдалий вибір шлюбного партнера, несприятливі соціальні обставини, суворість моральних вимог, тиску яких зазнає особа. Тут уже справді досить простору для втручання ефективної терапії, але це має бути така терапія, до якої, за віденською легендою, вдававсь імператор Йосиф: зичливий деспотизм можновладця, перед чиєю волею згинаються люди і зникають труднощі. Але хто ми такі, щоб мати змогу використовувати таке доброчинство як терапевтичний засіб? І самі бідні та позбавлені впливу серед громадськості, ми змушені заробляти собі на прожиття лікарською практикою і навіть, на відміну від решти лікарів, які послуговуються іншими методами лікування, не можемо дозволити собі лікувати тих, хто не має грошей: наша терапія потребує дуже багато зусиль і часу. Але, можливо, ви вже вхопилися за один із названих пунктів і гадаєте там знайти плацдарм для терапевтичного втручання. Якщо моральні обмеження, яких від нас вимагає суспільство, відіграють свою роль у тих нещастях, що від них страждає пацієнт, лікування може надати йому мужності (а то й прямо вкаже на такий шлях) переступити бар’єри і знайти задоволення та зцілення коштом відмови від дотримання ідеалів, які суспільство так високо підносить і все ж часто відступається від них. Таким чином людина одужає тому, що «тішитиметься» сексуальним життям. Але при цьому на аналітичне лікування падає тінь, ніби воно не сприяє утвердженню моралі: адже те, що психоаналіз надасть одиницям, він відбиратиме в загалу.
Але, вельмишановні добродійки та добродії, хто вам так хибно витлумачив аналіз? Адже не йдеться про те, що порада тішитися свободою сексуального життя відіграє якусь роль в аналітичній терапії — вже навіть через те, що, за нашими власними твердженнями, в хворого існує затятий конфлікт між лібідозним поривом і сексуальним згніченням, між чуттєвою і аскетичною тенденціями. Конфлікт не буде вирішений, якщо допомогти одній з цих тенденцій одержати перемогу. Ми навіть бачимо, що в невротиків бере гору аскетизм, і внаслідок цього згнічене сексуальне жадання знаходить собі вихід у симптомах. Якщо ж учинити навпаки й забезпечити перемогу чуттєвості, тепер уже усунене сексуальне згнічення буде змушене виявлятись у симптомах. Жоден з обох варіантів не зможе покласти край конфліктові, щоразу один його складник лишиться незадоволений. Тільки в дуже нечисленних випадках конфлікт настільки лабільний, що такий чинник, як лікарева порада, може на нього вплинути, і ці випадки, власне, й не потребують аналітичного втручання. Особи, на яких лікар може вплинути таким чином, знайшли б той самий спосіб вирішення й без нього. Адже ви знаєте, що стриманий молодик, який наважився на недозволені сексуальні стосунки, або незадоволена жінка, яка надолужує з іншим чоловіком, не чекають, як правило, на дозвіл лікаря і тим паче аналітика.
Розглядаючи це питання, звичайно не добачають одного важливого аспекту: патогенний конфлікт невротиків аж ніяк не слід плутати зі звичайною боротьбою психічних поривів, що стоять на одному психологічному ґрунті. Це битва між силами, одна з яких дісталася на рівень передусвідомленого та усвідомленого, а другу затримано на рівні неусвідомленого. Через те конфлікт і не може дійти до вирішення; вороги так рідко бачаться один з одним, як полярний ведмідь і кит з відомої оповідки. Справжнє вирішення відбудеться тільки тоді, коли вони обидва опиняться на одному ґрунті. Думаю, створити умови для цього — єдине завдання терапії.
Крім того, можу вас запевнити, що ви просто введені в оману, припускаючи, ніби складовою частиною аналітичного лікування є порада та провід в усіх життєвих справах. Навпаки, ми якомога відсуваємось від такої менторської ролі, ми радше прагнемо, щоб хворий самостійно наважився на ту або ту постанову. Задля цієї мети ми вимагаємо, щоб на весь час лікування він відклав усі життєво важливі постанови щодо вибору професії, підприємницької діяльності, шлюбу чи розлучення і брався до них, лише скінчивши курс лікування. Признайтеся, що насправді все інакше, ніж ви собі уявляли. Тільки в тому разі, коли окремі пацієнти дуже молоді або надто безпорадні й нестійкі, нам не щастить як слід дотримуватися цих бажаних обмежень. Лікуючи таких хворих, потрібно поєднувати фах лікаря і фах вихователя, бо ми цілком усвідомлюємо свою відповідальність і поводимось із належною обережністю.
З завзяття, з яким я боронився супроти звинувачень, ніби під час аналітичного лікування ми схиляємо невротиків до сексуальної свободи, ви не повинні висновувати, ніби ми впливаємо на них згідно з узвичаєною суспільною мораллю. Така мета принаймні не менш далека від нас, ніж перша. Ми ніякі не реформатори, а просто спостерігачі, але спостерігати некритичними очима не можемо; тому ставати на бік узвичаєної сексуальної моралі або високо цінувати способи, якими суспільство намагається впорядкувати практичні проблеми сексуального життя, — для нас неможлива річ. Нам неважко продемонструвати суспільству: те, що воно називає своєю мораллю, вимагає більших жертв, ніж варте насправді; така позиція суспільства не свідчить ані про чесність, ані про мудрість. Ми не вберігаємо своїх пацієнтів від цієї критики, ми привчаємо їх до неупередженого погляду як на сексуальні справи, так і на будь-які інші, і коли, скінчивши лікування, вони стають самостійні і самі, керуючись власним розумом, вибирають якусь середню позицію між повною сексуальною свободою і безумовним аскетизмом, наше сумління не буде обтяжене жодним із варіантів того вибору. Ми кажемо собі, що той, хто успішно здолав сам себе і привчився до правди, матиме надійний захист і від небезпек неморальності, навіть якщо його власні моральні норми трохи відрізняються від загальновизнаних. А втім, слід стерегтися, щоб не переоцінити ролі сексуальної абстиненції в етіології неврозів. Тільки в невеликій кількості випадків патогенну ситуацію, спричинену вимушеною стриманістю та подальшим нагромадженням лібідо, можна усунути з допомогою сексуальних стосунків, здійснити які можна без труднощів.
Отже, терапевтичну ефективність психоаналізу не можна пояснити тим, що він дозволяє пацієнтам сексуальну свободу. Озирніться й пошукайте чогось іншого. Думаю, одне з моїх зауважень, яке я висловив, спростовуючи ваше припущення, виведе
