Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

Пригадайте, як на нашій першій зустрічі в цьому семестрі я розповів вам про випадок марення ревнощів в однієї жінки. Тепер, коли ми вже дійшли до самого кінця, ви, звичайно, хочете почути, як ми психоаналітично пояснюємо марення. Але я вам скажу про це менше, ніж ви сподіваєтесь. Невразливість марення до логічних аргументів та реальних життєвих фактів можна пояснити так само, як і у випадку з нав’язливими станами: зв’язком з неусвідомленим, яке представлене маренням або нав’язливою ідеєю і згнічується. Різниця між ними полягає в різній топографії та динаміці обох уражень.

При меланхолії (хоча під цією назвою описані дуже різні клінічні форми), як і при параної, теж можливо знайти місце, з якого можна поглянути на внутрішню структуру цього ураження. Ми дізналися, що всі докори, якими меланхолік мучить себе найнещаднішим чином, насправді звернені до іншої особи — до сексуального об’єкта, або втраченого, або знеціненого внаслідок якоїсь його провини. Звідси можна виснувати, що меланхолік, хоч і відтягнув своє лібідо від об’єкта, зробив це в результаті процесу, який слід назвати нарцисичним ототожненням: помістив той об’єкт у власне Я, немов спроектувавши його на себе. Я можу подати вам тут лише образний опис, а не докладну топографічно-динамічну характеристику. Власне Я тоді трактують як покинутий об’єкт, і воно зазнає всіх агресивних і мстивих нападів, які призначались об’єктові. Навіть суїцидальні пориви меланхоліків стануть нам зрозуміліші, коли зважити, що озлоблення хворого спрямоване водночас і на власне Я, і на коханий та ненависний об’єкт. При меланхолії, як і при інших нарцисичних ураженнях, дуже виразно проступає така риса життя емоцій, яку, за Блейлером, ми звикли називати амбівалентністю. Під нею ми розуміємо наявність суперечливих, водночас приязних і ворожих почуттів до однієї особи. На жаль, протягом наших лекцій я не маю змоги докладно розповісти вам про амбівалентність почуттів.

Крім нарцисичної, є ще істерична ідентифікація, з якою ми вже давно знайомі. Хотілося б, щоб різницю між ними можна було пояснити кількома виразно сформульованими твердженнями. А про періодичні й циклічні форми меланхолії я розповім вам те, що ви з великою охотою послухаєте. За сприятливих обставин цілком можливо — я досягав цього двічі — з допомогою аналітичного лікування в ясні проміжки між нападами хвороби запобігти наближенню хвороб­ливих станів, обернувши їх у байдужість або в протилежні почуття. При цьому ми дізнаємося, що і в меланхолії та мареннях ідеться про особливий спосіб вирішити конфлікт, передумови якого точнісінько такі, як і передумови конфліктів при інших неврозах. Можна собі уявити, скільки нового має ще дізнатися психоаналіз у цій царині.

Я казав вам, що через аналіз нарцисичних уражень ми сподіваємося дізнатись про склад нашого Я і його побудову з різних інстанцій. В одному пункті ми вже почали цю роботу. З аналізу марення спостереження ми виснували, що в Я справді існує інстанція, яка ненастанно спостерігає, критикує та порівнює і таким чином протиставлена решті Я. Тому, на нашу думку, пацієнт каже правду, — яку ми не досить цінуємо, — скаржачись, ніби за кожним його кроком на­глядають, дізнаються про кожну його думку й критикують її. Хворий помиляється тільки в тому, що приписує цю гнітючу владу чомусь чужому й зовнішньому. Він відчуває, як у його Я порядкує якась інстанція, що порівнює його реальне Я і кожну його дію з ідеальним Я, яке він створив для себе в процесі свого розвитку. На нашу думку, він удався до цієї творчості з наміром відновити самовдоволеність, пов’язану з первісним інфантильним нарцисизмом, яка відтоді зазнала стількох образ і ударів. Цю самоспостережну інстанцію ми знаємо як цензуру Я, як сумління; це та сама цензура, що вночі функціонує в сновиддях, запроваджує згнічення неприпущенних бажань. Коли при маренні спостереження ця інстанція розпадається, то викриває при цьому своє походження: її породжують впливи батька-матері, вихователів та соціального середовища, самоототожнення з певними особами, яких вважають за взірець.

Я розповів вам тільки про окремі результати, які ми отримали, застосувавши психоаналіз до нарцисичних уражень. Звичайно, вони дуже нечисленні і часто ще позбавлені тієї виразності, якої можна досягти в новій царині тільки після досить докладного ознайомлення з нею. Ці всі результати здобуто завдяки використанню уявлення про лібідо, пов’язане з Я, або нарцисичне лібідо, з допомогою якого ми поширили на нарцисичні неврози висновки, досягнуті при вивченні неврозів переносу. Але тепер ви запитаєте: «Як можна, підпорядкувавши всі розлади при нарцисичних неврозах та психозах теорії лібідо, всюди звинувативши лібідозний фактор психічного життя у спричиненні захворювань, ніколи не скласти частину відповідальності за хвороби на зміни у функціонуванні інстинктів самозбереження?» Що ж, вельмишановні добродійки та добродії, як на мене, тут немає потреби квапитися з висновком, а передусім ми ще не готові до нього, — спокійно лишімо його, і нехай усе з’ясовує дальший поступ наукової праці. Я не здивуюсь, коли виявиться, що здатність спричиняти патогенний вплив справді становить привілей лібідозних інстинктів, тож теорія лібідо святкуватиме свою повну перемогу по всій лінії від найпростіших актуальних неврозів до найтяжчих психотичних відчужень особистості. Адже ми знаємо, що характерною рисою лібідо є його небажання підпорядковуватись реаліям життя, необхідності. Але, на мій погляд, цілком імовірно, що внаслідок патогенних впливів, властивих лібідо, інстинкти Я зазнають вторинних уражень і виникає вимушене порушення їхніх функцій. Та я не вбачатиму краху для нашого напрямку досліджень навіть у тому разі, коли виявиться, що при тяжких психозах самі інстинкти Я зазнають первинних порушень, — усе з’ясує, принаймні для вас, майбутнє.

Дозвольте мені ще на хвилину повернутись до страху, щоб прояснити останнє темне місце, яке ми там лишили. Ми казали, що з нашими загалом добре з’ясованими взаємовідносинами страху і лібідо не дуже узгоджується твердження, хоча його навряд чи можна заперечити, що реальний страх перед лицем небезпеки є виявом інстинкту самозбереження. А що було б, якби афект страху спричиняли не егоїстичні інстинкти Я, а лібідо, пов’язане з Я? Стан страху недоцільний у будь-якому разі, і його недоцільність стає очевидна, коли він досягає високого ступеня. Він тоді заважає дії — чи то втечі, чи то обороні, — а тільки дія має доцільність і служить самозбереженню. Але, якщо афективний складник реального страху приписати лібідо, пов’язаному з Я, а виконувану дію — інстинктам самозбереження, ми уникнемо будь-яких теоретичних труднощів. А втім, не вірите ж ви серйозно, що людина тікає, бо відчуває страх? Ні, людина відчуває страх і вдається до втечі внаслідок одного спільного імпульсу, породженого усвідомленням небезпеки. Люди, життю яких загрожувала велика небезпека, розповідають, що вони нітрохи не злякались, а тільки діяли, скажімо направляли зброю на хижого звіра, і така поведінка, звичайно, була найдоцільніша.

Лекція 27

Перенос

Вельмишановні добродійки і добродії! Оскільки ми тепер підходимо до кінця наших лекцій, ви, певне, плекаєте одне сподівання, яке не мало б виявитись марним. Ви, звичайно, думаєте, що я не на те вам викладав складний і незвичайний психоаналітичний матеріал, щоб у кінці відпустити, не мовивши й слова про терапію, на яку, власне, й спирається можливість провадити психоаналітичну працю. Я й сам не відпустив би вас, не виклавши цієї