Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд
Перше ніж запитати, як нам класифікувати цей факт, опишімо його трохи докладніше. А що, коли пацієнти чоловіки? Можна сподіватися, що тут не втрутиться такий обтяжливий чинник, як різниця статей і статеве притягання. Що ж, відповідь буде така: ситуація не дуже відрізнятиметься від ситуації з жінками. Та сама прив’язаність до лікаря, та сама переоцінка його особистих рис, та сама перейнятість його інтересами, ті самі ревнощі проти всіх, хто пов’язаний із ним. Сублімовані форми переносу між чоловіком і чоловіком трапляються частіше, а прямі сексуальні вимоги — рідше тією мірою, якою явна гомосексуальність поступається іншим виявам цього часткового інстинкту. Крім того, в пацієнтів-чоловіків лікар частіше, ніж у жінок, спостерігає такі форми переносу, які на перший погляд нібито суперечать усьому, описаному вище, — ворожий, або негативний перенос.
Передусім нам слід усвідомити, що перенос існує в пацієнта з самого початку лікування і якийсь час становить найпотужнішу рушійну силу роботи. Перенос ніяк не виявляється, і ним немає потреби перейматися, поки він сприяє проваджуваній спільно аналітичній роботі. Та, коли він переходить в опір, лікар уже змушений звернути на нього увагу і при цьому з’ясовує, що ставлення до лікування змінюється під впливом двох різних і протилежних одна одній обставин: по-перше, коли ніжна прихильність стала такою сильною і ознаки її походження з сексуальної потреби проступили з такою виразністю, що проти неї зародився внутрішній спротив, і, по-друге, коли в його основі не прихильні, а ворожі почуття. Як правило, ворожі почуття з’являються пізніше, ніж прихильні, і прикриваються ними; коли ж вони виявляються одночасно — це добрий приклад амбівалентності почуттів, що виявляється в більшості наших інтимних стосунків з іншими людьми. Ворожі почуття означають не меншу прив’язаність почуттів, ніж прихильні: адже відкидання чогось означає таку саму залежність, як і цілковита покора йому, — різні тільки ознаки цих залежностей. Те, що ворожі почуття до лікаря заслуговують на назву «перенос», не викликає в нас жодного сумніву, бо ситуація, що склалася при лікуванні, не дає жодного приводу для їхнього зародження; необхідність саме такого розуміння негативного переносу підтверджує правильність нашої оцінки позитивного, або любовного переносу.
Звідки походить перенос, які труднощі він готує нам, як можна подолати його і яку користь він зрештою дасть нам — це все питання, які слід докладно розглядати при технічному викладі аналітичного методу, тому сьогодні я лише згадаю про них. Навіть мови немає про те, щоб ми поступалися вимогам пацієнта, зумовленим переносом; крім того, було б нерозумно відкидати їх із неприязню чи обуренням; ми долаємо перенос, переконуючи хворого, що його почуття породжені не теперішньою ситуацією й не стосуються особи лікаря, вони лише відтворюють те, що траплялося з ним колись давніше. Таким чином ми змушуємо його обернути те повторення в спогад. І тоді перенос, що, байдуже, ворожий чи прихильний, нібито становив найбільшу загрозу для лікування, ми перетворимо в найкращий інструмент, з допомогою якого відкриємо найпотаємніші шухляди психічного життя. Я хочу сказати вам ще кілька слів, щоб розвіяти те прикре враження, яке справляє на вас цей несподіваний феномен. Тож не забуваймо, що хвороба пацієнта, яку ми піддаємо аналізові, не є чимсь завершеним і заціпенілим; вона всякчас розвивається і змінюється, наче жива істота. Початок лікування аж ніяк не кладе край цьому розвиткові, але, оскільки лікування бере гору над пацієнтом, виявляється, що весь новий доробок хвороби з початку лікування зосереджується на одному напрямі: на ставленні до лікаря. Отже, перенос можна порівняти з прошарком камбію між деревиною та корою дерева, прошарку, який забезпечує ріст нових тканин і потовщання дерева. Тільки-но перенос набуває такого значення, робота над спогадами пацієнта відступає далеко назад. Тоді ми не помилилися б, стверджуючи, що перед нами не давня пацієнтова хвороба, а новостворений і видозмінений невроз, що заступив попередній. За цим новим виданням старого ураження ми стежимо від самого його народження, бачимо, як воно виникає й росте, і дуже добре орієнтуємось у ньому, оскільки за його центральний об’єкт править сам лікар. Усі пацієнтові симптоми втратили своє первісне значення і пристосувалися до нового значення, яке полягає в їхньому зв’язку з переносом; або ж лишаться тільки ті симптоми, що їх можна використати таким чином. Подолати цей новий штучний невроз — однаково, що усунути хворобу, яка існувала до лікування, тобто виконати наше терапевтичне завдання. Людина, що у своєму ставленні до лікаря стала нормальною і вільною від впливів згнічених інстинктивних жадань, зостанеться такою і в своєму власному житті, коли вже не спілкуватиметься з лікарем.
Таке надзвичайне, просто-таки центральне значення для лікування має перенос при істерії, істерії страху та неврозі нав’язливих станів, що їх, отже, ми мали цілковите право об’єднати під назвою неврози переносу. В кого під час аналітичної роботи виникло очевидне враження, що він постав перед фактом переносу, той уже не сумніватиметься, які саме згнічені жадання виявили себе через симптоми даного неврозу, і не потребуватиме переконливіших доказів на підтвердження їхньої лібідозної природи. Тож можна сформулювати так: нашу переконаність, що симптоми означають не що інше, як сурогатне задоволення лібідо, остаточно підтверджує лише наявність переносу.
Тепер у нас є всі підстави вдосконалити нашу попередню динамічну концепцію процесів лікування і узгодити її з цим новим відкриттям. Коли перед пацієнтом постає завдання вирішити нормальний конфлікт і подолати опір, на який ми вказали йому під час аналізу, потрібна якась могутня рушійна сила, що схилила б його до бажаної для нас постанови і провадила б до одужання. Бо інакше може статися, що він вирішить повторити попередній результат і дозволить тому, що піднялось у його свідомість, знову відступити під дією згнічення. Результат такої боротьби не залежить від інтелектуальної прозірливості хворого — для цього їй бракує і сили, і свободи, — а визначений тільки його ставленням до лікаря. Поки пацієнтів перенос має позитивний знак, він зодягає лікаря в шати авторитету, перетворюється у віру в його слова і погляди. Без такого переносу — або коли перенос негативний — хворий ніколи б не дослухався до лікаря та його аргументів. Віра відтворює історію свого власного походження: вона похідна від любові й попервах не потребує аргументів. Тільки згодом вона так їм поступається, що починає критично оцінювати їх, коли їх вимовить той, до кого відчувають любов. Без такої підтримки з боку віри аргументи не мали б ваги для пацієнта, так само як не мають її і для більшості звичайних людей. Отже, і з інтелектуального боку людина загалом доступна впливам тільки тією мірою, якою здатна до лібідозних наснажень об’єктів, і тому ми маємо всі підстави вбачати в надмірі нарцисизму межу сприйнятливості людини до впливів, яка не зникає, навіть коли застосовувати найкращу аналітичну
