Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

я сказав більше, виникла б підозра, ніби таким самовихвалянням я намагаюся заглушити дедалі гучнішу критику наших опонентів. На публічних конгресах наші «колеги»-медики не раз висловлювали спрямовану проти психоаналітиків погрозу, що, опублікувавши зібрання невдач і шкідливих наслідків аналітичного лікування, вони знімуть полуду з очей бідолашної громадськості і та побачить безвартісність цього методу терапії. Але таке зібрання, якщо не брати до уваги мерзенного, підступного характеру цього заходу, аж ніяк не стане переконливим свідченням, що уможливить об’єктивну оцінку терапевтичної ефективності аналізу. Аналітична терапія, як ви знаєте, ще молода; мине довгий час, перше ніж буде вироблена її техніка, а це можливе тільки в процесі праці завдяки дедалі більшому досвіду. Внаслідок значних труднощів викладу матеріалу лікар — початківець у психоаналізі більшою мірою, ніж будь-який інший медичний фахівець, залежить від власної спроможності до розвитку, і за результатами перших років його роботи не можна оцінювати можливих досягнень аналітичної терапії.

Чимало спроб лікування в ранню добу психоаналізу скінчилися невдачею тому, що лікарі бралися до випадків, які взагалі не годились для такої процедури, і сьогодні ми, зважаючи на певні ознаки, теж не беремося до них. Але вивчити ці ознаки можна тільки внаслідок спроб. Адже свого часу ніхто наперед не знав, що параноя і dementia praecox у своїх розвинених формах недосяжні для аналітичного лікування, — отже, існувало право випробувати метод на всіх можливих ураженнях. Але чимало невдач тих перших років зумовлено не помилками лікарів чи вибором непридатних об’єктів, а неприхильністю зовнішніх обставин. Адже досі ми говорили тільки про внутрішній опір — той неминучий і подоланний опір, який чинять пацієнти. Зовнішній опір проти аналізу, зумовлений обставинами життя пацієнта та його середовищем, має менший теоретичний інтерес, зате величезну практичну вагу. Психоаналітичне лікування можна порівняти з хірургічною операцією, і, як і та, воно теж має право сподіватись, що його провадитимуть за найсприятливіших обставин. Ви знаєте, до яких попередніх готувань удається перед операцією хірург: потрібна відповідна кімната, добре освітлення, асистенти, відсутність родичів і т. ін. А тепер запитаймо себе, чи багато хірургічних операцій мали б успішний результат, якби на них були присутні всі члени родини, що пхали б носа в операційне поле і зойкали б при кожному розтині. А при психоаналітичному лікуванні втручання родичів — це просто небезпека, та ще й така, з якою не знати як упоратись. Лікар озброюється проти внутрішнього опору пацієнта, вважаючи його за неминучий, але як нам уберегтися від зовнішнього опору? Пацієнтових родичів не позбудешся жодним поясненням, умовити їх триматися якомога далі від усієї справи — річ неможлива; ніколи не слід утаємничувати когось із родичів, бо з’являється небезпека, що ви втратите довіру хворого, який — а втім, із цілковитим правом — вимагає, щоб той, кому він довіряє, ставав на його бік. Хто взагалі знає, які прірви часто поділяють членів однієї родини, той і як аналітик анітрохи не здивується, що найближчі родичі хворого часом менш зацікавлені в його одужанні, ніж у тому, щоб він лишався в своєму теперішньому стані. Де, що трапляється досить часто, невроз пов’язаний із конфліктами між членами родини, хтось здоровий не дуже замислюється над вибором між своїм інтересом і одужанням хворого. Нема чого дивуватись, якщо чоловік неприхильно ставиться до лікування, під час якого, слушно припускає він, можуть виявитись його гріхи; такому ми й не дивуємось, але після цього не можемо дорікати собі, якщо наші зусилля не матимуть успіху і передчасно припиняться: адже чоловіків опір додається до опору його хворої дружини. Ми просто взялися за те, що за наявних обставин нездійсненне.

Замість описувати численні випадки я розповім вам лише про один, коли мені судилося постраждати через мою лікарську сумлінність. Багато років тому я взявся лікувати аналітичним методом одну юну дівчину, яка вже довгий час боялася виходити на вулицю й лишатися сама вдома. Після довгих вагань хвора нарешті призналася мені, що її уява зайнята тими любовними стосунками, які існують між її матір’ю та заможним другом родини і які їй випадково трапилося спостерегти. Вона була така необережна — або ж надміру метикована, — що натякнула матері про теми наших розмов під час аналізу і тим часом змінила своє ставлення до матері, наполягаючи, що ніхто інший, крім матері, не вбереже її від страху лишатись удома на самоті, і злякано заступала їй двері, коли та намірялася вийти з дому. Давніше мати й сама була дуже нервова, але кілька років тому одужала, пройшовши курс лікування у водолікарні, — додаймо до цього те, що в тому закладі вона познайомилась із чоловіком, з яким у неї склалися стосунки, що задовольняли її в кожному аспекті. Ставши пильною під впливом наполегливих доньчиних вимог, мати зненацька зрозуміла, що означає страх її доньки. Вона стала хворою, щоб зробити свою матір полонянкою й відібрати в неї свободу, потрібну для підтримки зв’язку з коханцем. Мати недовго вагалась і враз поклала край шкідливому для неї вихованню. Дівчину помістили в клініку для нервовохворих і довгі роки демонстрували її як «бідолашну жертву психоаналізу». Стільки ж років ходили про мене лихі чутки з приводу нещасливого кінця того лікування. Я мовчав, бо вважав себе зв’язаним принципом дотримання професійної таємниці. Через кілька років від одного зі своїх колег, що навідував той заклад і бачив там дівчину з агорафобією, я довідався, що про зв’язок її матері з заможним другом родини дізналося все місто і, мабуть, законний чоловік і батько схвалив його. Ось задля якої «таємниці» пожертвували одужанням дівчини.

У передвоєнні роки, коли наплив пацієнтів із багатьох країн зробив мене незалежним від ласки чи неласки рідного міста, я став дотримуватись правила не брати на лікування жодного пацієнта, що не є sui juris, не є незалежним від інших в усіх найважливіших життєвих аспектах. Таке собі може дозволити не кожен психоаналітик. З моєї застороги ви, напевне, виснували, що задля успіху психоаналітичного лікування пацієнта слід забирати з родинного кола, тобто провадити терапію тільки на тих, хто перебуває в закладах для нервовохворих. Але тут я з вами не погоджусь: набагато вигідніше, коли хворий — якщо тільки він не дійшов до стану тяжкого виснаження — протягом лікування перебуває в тих самих умовах, у яких йому доведеться боротись із вимогами свого повсякденного життя. Тільки нехай родичі не знищують цієї вигоди своєю поведінкою, а насамперед нехай не відчувають неприхильності до лікаревих зусиль. Але як можна вплинути на чинники, які нам анітрохи не підвладні! Ви вже, звичайно, здогадалися, якою мірою перспективи лікування залежать від соціального середовища пацієнта і культурного рівня його родини.

Усе це створює досить похмурі перспективи для ефективності психоаналізу як терапії, навіть якщо списувати переважну кількість наших невдач на несприятливі зовнішні чинники! Прихильники аналізу радять нам відповісти на те зібрання терапевтичних невдач статистичним звітом про наші успіхи. Але й така пропозиція мене не приваблює. На мою думку, статистика буде безвартісна, якщо послідовно подані в ній дані не будуть однорідними, а випадки невротичних захворювань, у яких провадили лікування, справді не будуть еквівалентні з усіх поглядів. Крім того, часовий проміжок, який здатна охопити людина, надто короткий, щоб можна було судити про надійність одужання, а багато випадків узагалі не можна оприлюднювати. Адже йдеться про осіб, чиї хвороби, так само як і факт лікування, слід