Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

Органічні захворювання, болючі подразнення, запалення органів створюють стан, наслідком якого вочевидь є відступ лібідо від усіх його попередніх об’єктів. Увібране лібідо знову перебуває в Я як посилене наснаження тих частин тіла, які захворіли. Ба навіть можна зважитись на твердження, що за таких обставин відплив лібідо від об’єктів більше впадає у вічі, ніж відвертання егоїстичних інтересів від зовнішнього світу. Тут, здається, перед нами відкривається шлях до розуміння іпохондрії, хвороби, що при ній якийсь орган, хоча ми не вважаємо його за хворий, теж таким самим чином стає об’єктом піклування Я.

Але я проти спроб далі викладати цей матеріал або пояснювати інші ситуації, які стануть більш зрозумілі чи наочні, якщо дотримуватися гіпотези про перехід лібідо з об’єктів на Я, бо відчуваю потребу відповісти на два заперечення, що, як я знаю, поглинають тепер усю вашу увагу. По-перше, ви хочете дізнатися, чому, обговорюючи сон, хворобу та інші подібні до них стани, я наполягаю на розмежуванні лібідо та інтересу, сексуальних інстинктів та інстинктів Я, тоді як усе спостережене можна вичерпно пояснити з допомогою гіпотези про існування єдиної неподільної енергії, що, рухлива й нескута, може наснажувати то об’єкти, то Я, однаково добре служачи і першим, і другим інстинктам. По-друге, як я можу бути аж таким сміливим, щоб трактувати відплив лібідо від об’єктів як причину патологічних станів, якщо перетворення лібідо, спрямованого на об’єкти, в лібідо, спрямоване на Я, — або взагалі на енергію, пов’язану з Я, — належить до нормальних процесів психічної динаміки, які відбуваються щодня й щоночі?

На це я відповім: ваше перше заперечення видається слушним. Пояснення станів сну, хвороби, закоханості, мабуть, ніколи не привело б нас до розмежування лібідо, спрямованого на Я, і лібідо, пов’язаного з об’єктами, або лібідо та інтересу. Але при цьому ви знехтували дослідження, з яких ми почали і спираючись на які розглядаємо психічні ситуації, про котрі тепер ідеться. Внаслідок вивчення конфліктів, з яких постають неврози переносу, ми визнали необхідність відрізняти лібідо від інтересу, а сексуальні інстинкти від інстинктів самозбереження. Відтоді ми вже змушені зважати на такий поділ. Припущення, що лібідо, пов’язане з об’єктами, може перетворюватись у лібідо, спрямоване на Я, тобто що слід брати до уваги ще й лібідо, спрямоване на Я, видається нам єдиною гіпотезою, спроможною розгадати загадку так званих нарцисичних неврозів, приміром, dementia praecox, або пояснити, що в них спільного з істерією та неврозом нав’язливих станів і що розрізняє ці групи захворювань. До хвороби, сну, закоханості ми тепер застосуємо те, що вже визнали безперечно з’ясованим десь-інде. Отже, застосовуймо й далі принципи, які ми визначили, і тоді вже побачимо, як далеко вони заведуть нас. Єдине твердження, безпосередньо зіперте на наш аналітичний досвід, полягає в тому, що лібідо лишається лібідо, байдуже, чи воно спрямоване на об’єкти, чи на саме Я, і ніколи не перетворюється в егоїстичний інтерес, — так само й навпаки. Це твердження, власне, те саме, що й розмежування сексуальних інстинктів та інстинктів Я, яке ми щойно критично розглянули, і з евристичних мотивів ми дотримаємось його, поки воно зберігатиме свою вартість.

Запитання, що міститься у вашому другому запереченні, теж цілком слушне, тільки ви поставили його в неправильному напрямку. Втягування лібідо, пов’язаного з об’єктами, в Я, звичайно, не має безпосереднього патогенного впливу: адже ми бачимо, що воно щоразу відбувається, коли людина засинає, а коли вона прокидається, процес іде у зворотному напрямі. Протоплазматичні створіння втягують свої відростки, аби знову їх випнути при наступній нагоді. Але все стає іншим, коли якийсь певний потужний процес змушує лібідо відірватися від об’єктів. Тоді лібідо, ставши нарцисичним, не може знайти дороги назад до об’єктів, і таке обмеження рухливості лібідо стає вже патогенним. Видається, що нагромадження нарцисичного лібідо понад якусь певну міру стає нестерпним. Можна навіть уявити собі, що саме це вперше привело до наснаження об’єктів, бо Я було змушене відсилати своє лібідо, щоб не захворіти від його застою. Якби наші плани обіймали докладне знайомство з dementia praecox, я б вам показав, що процес, який відриває лібідо від об’єктів і закриває йому зворотний шлях до них, тісно пов’язаний із процесом згнічення, становить немов додаток до нього. Передусім ви б уже відчули під ногами знайомий ґрунт, дізнавшись, що умови, за яких виникає цей процес, майже тотожні — принаймні наскільки ми знаємо тепер — умовам, за яких постає процес згнічення. Конфлікт, здається, той самий і відбувається між тими самими силами. Якщо ж його результат такий відмінний від, скажімо, результату при істерії, це можна пояснити лише різницею схильностей. У таких пацієнтів розвиток лібідо має свої слабкі місця на іншій стадії, визначальна фіксація, що, пригадайте, пробиває шлях утворенню симптомів, локалізована деінде, ймовірно, на стадії примітивного нарцисизму, на яку зрештою й повертається dementia praecox. Украй прикметно, що при всіх нарцисичних неврозах точки фіксації лібідо мають, на нашу думку, міститися на значно раніших стадіях розвитку, ніж при істерії та неврозі нав’язливих станів. Але ви вже чули, що уявлення, вироблені при вивченні неврозів переносу, придатні й для орієнтації в практично набагато тяжчих нарцисичних неврозах. Між ними, проте, дуже багато спільного: адже, по суті, це явища з однієї царини. Тепер ви вже здатні уявити, якою безнадійною була б спроба пояснити ці ураження, що, власне, належать до психіатрії, якби в цій роботі нам не допомагало аналітичне дослідження неврозів переносу.

Картину, утворену симптомами dementia praecox, — до речі, вкрай мінливу, — визначають не лише ті симптоми, які виникають унаслідок відпливу лібідо від об’єктів і нагромадження його як нарцисичного лібідо в Я. Значно більший простір займають інші феномени, і їх можна пояснити намаганнями лібідо знову повернутися до об’єктів, тобто вони відповідають спробам відновлення та одужання. Ці симптоми навіть більш упадають у вічі, галасливіші: вони виявляють безсумнівну подібність до симптомів істерії, а зрідка — й до симптомів неврозу нав’язливих станів, проте в кожному аспекті відрізняються від них. Здається, що при dementia praecox лібідо в своїх намаганнях знову дістатися до об’єктів, тобто до уявлень про об’єкти, справді щось ухоплює, проте самі лише тіні, — я маю на увазі словесні уявлення, пов’язані з об’єктами. Довше говорити про це я не маю змоги, але, думаю, зусилля лібідо, спрямовані на повернення до об’єктів, дають нам змогу прозирнути, в чому насправді полягає різниця між усвідомленими ідеями і неусвідомленими.

Тепер я завів вас у царину, де можна сподіватися дальшого поступу в аналітичній роботі. Відколи ми наважились використовувати таке уявлення, як лібідо, спрямоване на Я, нам стали доступні нарцисичні неврози, і далі перед нами постає завдання: з’ясувати динамічні чинники, які діють при цих ураженнях, і водночас доповнити наше знання психічного життя розумінням Я. Психологія Я, яку ми прагнемо створити, має спиратися не на дані нашого власного самосприйняття, а, як і психологія лібідо, на аналіз порушень і руйнувань Я. Ми, напевне, дуже мало перейматимемось нашим дотеперішнім дослідженням долі лібідо, зіпертим на вивчення неврозів переносу, якщо нам пощастить упоратися з тим великим завданням. Але поки що наші успіхи невеликі. Техніка, яку ми використовуємо при неврозах переносу, навряд чи придасться