Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

зрештою хвороба чи ні. Навіть там, де йдеться не про хворобу, а про формування характеру, неважко пересвідчитися, що сексуальні обмеження йдуть рука в руку з певною боязливістю та обачністю, натомість безстрашність і відвага несуть із собою нескуте задоволення сексуальних потреб. Хоча розмаїті культурні впливи вельми змінюють і ускладнюють ці відносини, в пересічної людини пов’язаність страху з сексуальними обмеженнями є безперечним фактом.

Я виклав вам ще далеко не всі спостереження, які промовляють на користь уже згаданого генетичного зв’язку між лібідо і страхом. До них належить, наприклад, вплив певних життєвих періодів на виникнення патологічного страху, — таких періодів, як статеве дозрівання і менопауза, під час яких значно підвищується витворення лібідо. При збудженнях можна часто безпосередньо спостерігати змішування лібідо і страху, а зрештою остаточну заміну лібідо страхом. Враження, яке справляють ці всі факти, подвійне: по-перше, йдеться про нагромадження лібідо, перед яким закриті шляхи його нормального застосування, а по-друге, ми стаємо свідками процесів, які відбуваються в суто соматичній царині. Як з лібідо виникає страх, ми поки що не здатні пояснити; безперечне те, що лібідо щезає і його заступає страх.

Б. Другу вказівку ми дістаємо з аналізу психоневрозів, зокрема істерії. Ми вже чули, що при цьому ураженні супроводом до симптомів часто виступає страх, але часто трапляється й нічим не зумовлений страх, виявляючись у формі нападів або тривалих станів. Хворі не спроможні відповісти, чого вони бояться, і — безперечно, з допомогою вторинного опрацювання — пов’язують свій страх із першими-ліпшими фобіями, як-от смерті, божевілля, апоплексичного удару. Проаналізувавши ситуацію, з якої походить страх або симптоми, що їх супроводить страх, можна, як правило, з’ясувати, який нормальний психічний процес був перерваний і його заступили вияви страху. Цю думку можна сформулювати й по-іншому: ми так конструюємо неусвідомлений процес, немов він зовсім не зазнавав згнічення і без перешкод проник у свідомість. Цей процес супроводився певним афектом, і тепер, на превеликий подив, ми дізнаємося, що цей супровідний до нормального процесу афект, байдуже, який його характер, після згнічення неодмінно поступається страхові. Отже, коли розглядати істеричний стан страху, його неусвідомлений відповідник може бути збудженням подібної до нього природи — страхом, соромом, збентеженням, — так само як і позитивним збудженням лібідо або ворожими, агресивними почуттями — люттю чи гнівом. Отож страх — загальновизнана поширена монета, на яку обмінюються або можуть обмінюватись усі афективні збудження, якщо відповідний їм зміст уявлень зазнав згнічення.

В. Третій аргумент постає, коли спостерігати хворих із нав’язливими діями: їх, хоч як дивно, страх, здається, зовсім обминув. Але, коли спробувати перешкодити їхнім нав’язливим діям, умиванням та церемоніалам, або коли вони самі зважаться на спробу позбутись якоїсь нав’язливої дії, нестерпний страх знову присилує їх покірно виконувати нав’язане. Ми здогадуємось, що страх був прикритий нав’язливою дією і що нав’язливу дію тільки на те й виконували, щоб уникнути страху. Тому страх є і при неврозі нав’язливих станів; той страх, що в інших ситуаціях мав би виявлятись, тут уже замінено симптомом, а звернувшись до істерії, ми побачимо, що й цьому неврозові властиві дуже схожі відносини: результатом процесу згнічення є або страх у чистій формі, або страх з утворенням симптомів, або утворення симптомів без страху. В абстрактному розумінні, здається, не буде хибним стверджувати, що симптоми взагалі утворюються тільки на те, щоб уникнути неминучого за інших обставин розвитку страху. Коли триматися цього погляду, страх немов зразу стає осереддям нашого інтересу до проблеми неврозів.

Зі спостережень неврозу страху ми виснували, що відвертання лібідо від способів його нормального застосування, вна­слідок чого виникає страх, відбувається на основі соматичних процесів. З аналізу істерії та неврозу нав’язливих станів ми висновуємо додаткове міркування, що те саме відвертання, коли і його результат той самий, може бути ще й наслідком спротиву з боку психічних інстанцій. Оце й усе, що ми знаємо про виникнення невротичного страху, однак це знання видається досить непевним. Але я поки що не бачу жодного шляху, по якому можна було б просуватися далі. Друге завдання, яке ми ставимо перед собою, — з’ясувати зв’язок між невротичним страхом (ненормально застосованим лібідо) і реальним страхом, що становить реакцію на небезпеку, — видається ще важчим. Можна було б думати, ніби тут ідеться про зовсім різні речі, проте ми не знаємо жодного способу відмежувати чуття реального страху від чуття невротичного страху.

Потрібний нам зв’язок можна зрештою з’ясувати з допомогою суперечності між Я і лібідо, про яку ми вже так часто згадували. Як ми знаємо, виникнення страху — це реакція Я на небезпеку і сигнал до початку втечі, — звідси недалеко до висновку, що й при невротичному страху Я так само намагається втекти від вимог свого лібідо; Я так трактує цю внутрішню небезпеку, немов вона зовнішня. Таким чином підтверджується наше сподівання, що там, де з’являється страх, є й те, чого людина боїться. Проте аналогію можна вести ще й далі. Спробу втекти від зовнішньої небезпеки можуть заступати інші дії: людина лишається на місці й провадить доцільну оборону, — так само й розвиток невротичного страху теж може поступитись утворенню симптомів, і той процес забезпечує сковування страху.

Труднощі розуміння пов’язані тепер з іншим аспектом. Сам страх, який означає втечу Я від власного лібідо, теж має походити з лібідо. Це твердження темне й нагадує нам, щоб ми не забували, що лібідо, властиве людині, — один із складників її єства і його не можна протиставляти їй як щось зовнішнє. Саме топографічна динаміка розвитку страху, яка досі нам незрозуміла, мала б прояснити питання, які психічні енергії діють при цьому і з яких психічних систем вони походять. Я не можу вам пообіцяти, що відповім на це запитання, проте ми аж ніяк не збираємось покидати дві інші стежки: ми знову звернемось до безпосередніх спостережень і аналітичних досліджень, щоб допомогти собі в роздумах. Ми подивимось, як з’являється страх у дітей і як зароджується невротичний страх, пов’язаний із фобіями.

Боязливість дітей — явище дуже поширене, і з’ясувати, чи то реальний страх, чи невротичний, дуже важко. Ба більше, навіть поведінка самих дітей ставить під сумнів вартість такого з’ясування. Бо, з одного боку, ми не дивуємось, що дитина боїться всіх чужих осіб, нових ситуацій і предметів, і дуже легко пояснюємо цю реакцію дитячою слабкістю й невіданням. Отже, ми приписуємо дитині велику схильність до реального страху і вважали б за доцільне, якби така схильність передавалась у спадок. У такому разі дитина лише по­вторювала б поведінку пралюдини й сучасних дикунів, що внаслідок свого незнання та безпорадності відчувають страх перед усім новим і навіть перед уже добре знайомим, яке нам самим не навіває сьогодні ніякого страху. Цілком відповідало б нашим сподіванням і те, якби фобії дітей принаймні почасти були такими самими, як і фобії, які можна було б приписати тим прадавнім часам розвитку людства.

З другого боку, не можна не побачити, що не всі діти боязливі однаковою мірою і що саме ті діти, які надміру бояться всяких нових об’єктів та ситуацій, згодом стають невротиками. Отже, схильність до неврозів виявляється в надмірній схильності до реальних страхів; саме боязливість, а не нервозність видається первинною, і ми доходимо висновку, що дитина, а згодом і доросла особа боїться сили свого лібідо, бо вона взагалі всього боїться. Тому