Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

причин. Двадцять четвертого серпня 1991 року воно допомогло зробити вибір на користь тим членам комуністичної більшості, які сумнівалися, чи голосувати за незалежність, чи ні. Хоча вони проголосували «за» — їхні голоси, зрештою, не були остаточним рішенням і могли бути відкликані в майбутньому. Також референдум дав Україні шанс вийти з Союзу без відкритого конфлікту з центром. На попередньому референдумі, що був організований Горбачовим у березні 1991 року, близько 70% українців проголосували за те, щоб залишитися у складі реформованого Союзу. Тільки інший референдум мав дозволити повний розрив із ним.

Горбачов вважав, що підтримка незалежності України ніколи не досягне 70%. Єльцин не був настільки впевненим. Наприкінці серпня 1991 року, незабаром після того, як український парламент проголосував за незалежність, він доручив своєму прес-секретареві зробити заяву, що, якщо Україна та інші республіки оголосять про свою незалежність, Росія матиме право порушити питання про її кордони з цими республіками. Прессекретар Єльцина позначив Крим та Східну Україну, зокрема вугільний басейн Донбасу, як можливі спірні території. Україні погрожували поділом, якщо вона наполягатиме на незалежності. Пізніше Єльцин відправив делегацію високого рівня на чолі з віце-президентом, генералом Олександром Руцьким, щоб змусити Україну переглянути свою позицію. Але українці обстоювали своє, і Руцькой повернувся з порожніми руками. Шантаж провалився, а в Єльцина не було ні політичної волі, ні ресурсів, аби виконати свої погрози.

У вересні 1991 року Україна увійшла в новий політичний сезон. На посаду президента претендували шість кандидатів, але всі вони агітували за незалежність. Кравчук переконав кримську владу відкласти плани щодо окремого референдуму з питання про незалежність півострова від України. Цифри опитувань свідчили про зростання підтримки незалежності серед усіх національних груп та всіх регіонів країни. Дві найбільші меншини — російська, яка налічувала 11 мільйонів осіб, і єврейська, чисельність якої сягала 500 тисяч, — висловили підтримку ідеї незалежності України. У листопаді 1991 року її підтримували 58% етнічних росіян та 60% євреїв. Меншини прийняли українську сторону, зробивши те, що вони відмовилися зробити 1918 року — підтримати незалежність України. Цього разу вони дивилися на Москву з більшим занепокоєнням і підозрою, ніж на столицю власної республіки.

Першого грудня 1991 року українці всіх етнічних груп прийшли на виборчі дільниці, щоб вирішити свою долю та долю своєї країни. Результати були приголомшливими навіть для найоптимістичніших прихильників незалежності. Явка досягла 84%, при цьому понад 90% виборців, що взяли участь у голосуванні, підтримали незалежність. Попереду була Західна Україна, де в Тернопільській області «за» проголосували 99%. Але центр, південь і навіть схід теж недалеко відстали. У Вінниці, в Центральній Україні, незалежність підтримали 95%; в Одесі, на півдні, — 85%; і в Донецькому регіоні, на сході, — 83%. Навіть у Криму незалежність підтримала більша частина учасників голосування: 57% у Севастополі й 54% на всьому півострові. (У той час росіяни становили 66% населення півострова, українці — 25%, а кримські татари, які тільки почали повертатися на батьківщину своїх предків, лише 1,5%.) У центрі та на сході країни багато з тих, хто голосував за незалежність, підтримали висунення Леоніда Кравчука на посаду президента. Він виграв з 61% голосів виборців, отримавши більшість у всіх регіонах України, крім Галичини. Там перемога дісталася багаторічному в’язневі ГУЛАГу та голові Львівської обласної адміністрації В’ячеславу Чорноволу. Україна проголосувала за незалежність і доручила своє майбутнє кандидату в президенти, який, як багато хто вважав, міг утримати баланс між різними регіонами та національностями України, а також збудувати міст між комуністичним минулим республіки та її незалежним майбутнім.

Голосування за незалежність України означало кінець Радянського Союзу. Ті, хто взяв участь у референдумі, змінили не лише власну долю, а й напрямок світової історії. Україна звільнила решту радянських республік, усе ще залежних від Москви. Єльцин зробив останню спробу переконати Кравчука підписати новий союзний договір, коли зустрівся з ним у Біловезькій пущі на території Білорусі 8 грудня 1991 року. Кравчук відмовився, посилаючись на результати референдуму в усіх областях України, в тому числі в Криму та на сході. Єльцин відступив. Якщо Україна не готова до підписання, то й Росія не буде цього робити, сказав він новообраному українському президентові. Єльцин перед тим неодноразово пояснював американцям, що без України Росія опинилася б у меншості в домінованому мусульманськими республіками Союзі. Союз без України втрачав привабливість для Росії, а Союз без Росії, з її величезними енергетичними ресурсами, не мав жодної політичної та економічної привабливості для інших республік. У Біловезькій пущі троє лідерів слов’янських республік: Єльцин, Кравчук та лідер Білорусі Станіслав Шушкевич — створили нове міжнародне об’єднання — Співдружність Незалежних Держав, до якої 21 грудня приєдналися центральноазійські республіки. Радянського Союзу більше не існувало.

На Різдво, 25 грудня 1991 року, Горбачов прочитав свою промову про відставку по національному телебаченню. Червоний прапор Радянського Союзу був спущений з будівлі Сенатського (колишнього Свердловського) палацу Кремля, і його замінив російський — біло-синьо-червоний. Кольорами Києва були синій та жовтий. Тепер між ним і Москвою більше не існувало символічних зв’язків. Після чотирьох невдалих спроб, зроблених різними політичними силами за різних обставин, Україна була тепер не тільки єдиною, а й незалежною та вільною іти своїм власним шляхом. Те, що здавалося неможливим кілька місяців тому, стало реальністю: імперія зникла, і народилася нова держава. Старі комуністичні еліти та лідери молодих і амбітних національних демократів об’єднали свої сили, щоб перетворити Україну на могильщика останньої європейської імперії й таким чином увійти в історію. Тепер їм необхідно було знайти шлях до майбутнього.

Розділ 26

МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Промова Михайла Горбачова 25 грудня 1991 року про відставку позначила офіційний кінець Радянського Союзу, але його ліквідація лише почалася з цієї дати. СРСР залишив у спадок не тільки зруйновану економіку, а й соціоекономічну інфраструктуру, армію, менталітет, політичну та соціальну еліту, пов’язану спільним минулим та єдиною політичною культурою. Було зовсім не ясно, яке саме утворення посяде місце зниклої імперії — чи то спільнота справді незалежних держав, чи реінкарнація державного утворення з домінуванням Росії. Першим викликом, з яким зіткнулися новообраний президент України Леонід Кравчук та його помічники після відставки Горбачова, стала необхідність переконати російських сусідів у тому, що Співдружність Незалежних Держав аж ніяк не є реінкарнацією СРСР. Це було нелегким завданням.

Дванадцятого грудня 1991 року, виступаючи перед російським парламентом після його ратифікації угоди про співдружність, Борис Єльцин заявив: «У сучасних умовах тільки Співдружність Незалежних Держав може забезпечити збереження політичного, правового й економічного простору, що формувався протягом століть, але тепер майже втрачений».