Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Нове покоління політиків, яке походило не з-за меж політичного істеблішменту, як у радянські часи, а зсередини, очолило опозицію президентського режиму. Ті, хто хотів покласти край корупції в уряді, поліпшити відносини із Заходом, заплямовані «кучмагейтом», і запустити програму інтеграції з Європейським Союзом, знайшли свого лідера в 47-річному Вікторові Ющенку, колишньому прем’єр-міністрі, який не мав жодних зв’язків з політичними та економічними кланами Східної України та походив із сільськогосподарського північного сходу.
Віктор Ющенко поклав початок економічному зростанню країни. Під час свого короткого перебування на посаді прем’єр-міністра, з грудня 1999 року до травня 2001 року, Ющенко, разом зі своїм віце-прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, закрив чимало лазівок, що дозволяли олігархам уникати сплати податків. Він знизив податки на середній і малий бізнес, вивівши більшу частину української економіки з тіні та збільшивши державні доходи. Це, в свою чергу, дозволило уряду Ющенка розплатитися із заборгованостями зарплат і пенсій. Під час його перебування на посаді ВВП України припинив падіння і показав стійке зростання — 6% 2000 року, а також зростання промислового виробництва на 12%. Ця тенденція буде тривати протягом більшої частини десятиліття. Звільнений з посади в розпал «кучмагейту» Ющенко невдовзі з’явився на чолі партії «Наша Україна», яка отримала майже чверть голосів виборців на парламентських виборах 2002 року.
У той час як прихильники реформ в Україні покладали надії на Віктора Ющенка, колишній губернатор Донецької області та останній прем’єр-міністр часів Кучми Віктор Янукович став уособленням олігархічного режиму. Також на ньому зупинив свій вибір президент Росії Володимир Путін, що змінив 2000 року Бориса Єльцина та прагнув мати союзника, якщо не васала, у Києві. 2004 року Ющенко і Янукович зустрілися на президентських виборах, що відзначалися найбільш запеклою боротьбою з часів незалежності. На початку вересня 2004 року Ющенко, який був лідером президентських перегонів, несподівано й сильно захворів. З неясним діагнозом та в загрозливому для життя стані його помічники доправили його до клініки у Відні, де лікарі дійшли шокуючих висновків. Кандидат у президенти від «Нашої України» був отруєний, і отрута була особливою — діоксин типу, який вироблявся у декількох країнах, у тому числі Росії, але був недоступний в Україні. Правильний діагноз врятував Ющенку життя. Зі спотвореним отрутою обличчям та залежністю від важких ліків, що мали допомогти впоратися з пекучим болем, Ющенко повернувся до виборчих перегонів, здобувши ще більшу підтримку виборців.
Наприкінці жовтня 2004 року, коли українці прийшли на виборчі дільниці, щоб вибрати одного з 24 кандидатів у президенти, Ющенко отримав перше місце, а Янукович друге — обидва набрали близько 40% голосів. Вони вийшли в другий тур, де Ющенко заручився підтримкою більшості виборців, чиї кандидати не пройшли в першому. За підсумками другого туру голосування 21 листопада, незалежні екзит-поли показували, що Ющенко явно лідирує з 53% голосів виборців проти 44% у Януковича. Але коли контрольована урядом виборча комісія оголосила офіційні результати, більшість українських виборців були здивовані. Згідно з офіційним повідомленням, Янукович переміг з 49,5% голосів проти 46,9% голосів у Ющенка. Офіційні результати були сфальсифіковані. Записи телефонних розмов між членами передвиборчого штабу Януковича показали, що вони втрутилися у роботу сервера державної виборчої комісії, щоб сфальсифікувати результати виборів, передані до Києва.
Прихильники Ющенка були обурені. Згідно з оцінками, 200 тисяч киян вийшли на Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації виборів. Почалася Помаранчева революція, що дістала цю назву за офіційними кольорами президентської кампанії Ющенка. Протягом наступних днів та тижнів завдяки протестувальникам, що приїздили з регіонів, кількість учасників маніфестацій збільшилася до півмільйона. Коли телевізійні камери передали зображення з Майдану на весь світ, європейські глядачі вперше відкрили для себе Україну як щось більше, ніж далекий регіон на мапі. Ці зображення не залишали сумнівів, що її мешканці хочуть свободи та справедливості. Європа та світ не могли залишитися осторонь. За підтримки виборців, європейські політики включилися в українську кризу й відіграли важливу роль у її вирішенні. Ключова роль дісталася польському президенту Олександру Квасневському, який переконав Леоніда Кучму підтримати рішення Верховного Суду про анулювання офіційних результатів виборів як сфальсифікованих.
Двадцять шостого грудня 2004 року українці пішли на дільниці втретє за два місяці, щоб вибрати нового президента. Як і слід було очікувати, Ющенко виграв з результатом 52% в порівнянні з Януковичем, який набрав 44%. Ці результати були близькі до тих, що показували незалежні екзит-поли під час другого туру виборів. Помаранчева революція здобула свого президента. Але чи міг він виконати обіцянки цієї революції — застосувати суворі заходи до кланового капіталізму, звільнити країну від корупції та наблизити її до Європи? Ющенко вважав, що так. Його шлях до трансформації України лежав через Європейський Союз.
Президент Ющенко зробив своїм пріоритетом зовнішню політику й по секрету казав одному зі своїх помічників, що приєднання до ЄЄ є метою, заради якої варто жити. Українські дипломати робили все можливе, щоб скористатися з позитивного іміджу України, створеного на Заході Помаранчевою революцією, і «вскочити в потяг» розширення ЄЄ: 2004 року Європейський Союз прийняв до свого складу 10 нових членів, 7 з яких були колишніми радянськими сателітами й республіками. Але було запізно: потяг уже рушив зі станції. У той час як Європейський парламент у січні 2005 року проголосував за встановлення більш тісних відносин з Україною з перспективою майбутнього членства, Європейська комісія, яка ухвалювала рішення про розширення, була значно обережнішою. Замість того щоб почати переговори про приєднання до союзу, вона запропонувала Україні план тіснішої співпраці.
Локомотив історії не привів Україну в ЄЄ разом з її західними сусідами з кількох поважних причин. Деякі з них були поза контролем Києва. Німеччина та інші основні гравці в союзі були стурбовані економічними й політичними наслідками розширення, яке вже охопило більшу частину Східної Європи. Вони підлили оливи до вогню, поставивши під сумнів статус України як «європейської держави». Але основні причини, з яких Києву не вдалося приєднатися до європейського клубу демократичних країн, стосувалися самої України. Післяпомаранчеві роки були сповнені внутрішніх суперечностей. Серйозні досягнення перемішувалися з вражаючими провалами урядової політики.
Новий уряд припинив переслідування політичних опонентів і забезпечив гарантії свободи слова для громадян та ЗМІ. Економічний стан в Україні був кращим, ніж можна було очікувати.
