Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
У червні 1994 року український уряд підписав угоду про співпрацю з Європейським Союзом (ЄЄ), першу подібну угоду, що її ЄС запропонував пострадянській державі. Того ж року Україна стала першою країною серед членів і асоційованих членів Співдружності Незалежних Держав, яка приєдналася до угоди про Партнерство заради миру з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Західний військовий альянс, який був заснований 1949 року на початку «холодної війни», щоб захистити Західну Європу від Радянського Союзу, тепер переосмислював свою місію. НАТО почала будувати інституційні мости з колишніми супротивниками в Східній Європі, в тому числі й Росією, яка підписала угоду за кілька місяців після України. 1997 року Україна поглибила свою співпрацю з альянсом, підписавши Хартію про особливе партнерство й відкривши інформаційний центр НАТО в Києві. 1998 року стала діяти Угода про співпрацю з Європейським Союзом, підписана 4 роки тому. Усе це мало багатообіцяючий вигляд. Однак на шляху України до перетворення на європейську державу за задумом українських інтелектуалів попередніх десятиліть стояли серйозні перешкоди. Більшість із них була в самій Україні.
Як і багато інших країн пострадянського простору, на початку 1990-х Україна пережила велику політичну кризу, спричинену економічним спадом і соціальним розшаруванням, що зосередилася на відносинах між президентом і парламентом — інституціях, створених під час політичних потрясінь в останні роки існування Радянського Союзу. Росія розв’язала цей конфлікт у вересні 1993 року, коли президент Єльцин наказав танкам відкрити вогонь по будівлі російського парламенту й російська влада заарештувала віце-президента Росії та голову парламенту, звинувативши їх у підбурюванні до перевороту проти президента. Радники Єльцина переписали конституцію, обмеживши роль парламенту й перетворивши його скоріше на дискусійний клуб, ніж на активного гравця на російській політичній сцені. Україна вирішила конфлікт, що виник між президентом та парламентом, шляхом компромісу. Президент Кравчук погодився оголосити дострокові президентські вибори, які він програв, а влітку 1994 року він мирно передав владу своєму наступникові, Леоніду Кучмі, колишньому прем’єр-міністру й колишньому директору найбільшого в Європі ракетного заводу.
Протягом бурхливих 1990-х років Україні вдалося не тільки здійснити перше передавання влади між двома суперниками на пост президента, а й правові основи для життєздатної демократії. 1996 року президент Кучма переписав конституцію радянської епохи, але зробив це разом із парламентом, який забезпечив собі активну роль в українському політичному процесі. Однією з головних причин успіху України як демократії було її регіональне розмаїття, спадщина як далекої, так і недавньої історії, що втілилася у політичні, економічні та культурні відмінності, відображені в парламенті та врегульовані шляхом переговорів на політичній арені. Індустріалізований схід став оплотом відродженої Комуністичної партії. Західна Україна, що колись була під владою Австрії та Польщі, посилала до парламенту депутатів, які поповнювали лави національно-демократичного Руху на чолі з колишнім в’язнем ГУЛАГу В’ячеславом Чорноволом. Але той, хто отримував більшість у парламенті, здобував її в результаті коаліційної угоди й повинен був мати справу з опозицією, яку не так легко було задовольнити або схилити до співпраці. Жодне з політичних угруповань не мало достатньо сили, щоб знищити або відтіснити інше. У той час українську демократію інколи називали демократією за необхідністю. Однак це виявилося хорошим знаком. У пострадянському просторі демократії, створені тільки за бажанням реформаторів, не існували дуже довго.
Як це часто буває з колишніми колоніальними адміністраторами, київські еліти страждали на сильний комплекс меншовартості щодо своїх російських колег і спочатку наслідували моделі, створені в Росії, замість того щоб розбиратися з власними політичними, соціальними та культурними проблемами.
їм потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти, що російські моделі не працюють в Україні. Україна була іншою. Ніде це не було настільки очевидним, як у релігійному житті. Станом на 1992 рік Українська православна церква, на яку припадало 60% усіх православних громад колишнього Радянського Союзу, розкололася на чотири частини: греко-католиків, які вийшли з підпілля, православних, які залишилися під московською юрисдикцією, прихильників незалежної Української православної церкви Київського патріархату і, нарешті, Українську автокефальну (самоврядну) православну церкву, яка походила з 1920-х років і теж не визнавала владу Москви. Зусилля президента Кравчука перетворити Київський патріархат на фактично державну церкву, як це зробили в Росії з Московським патріархатом, зазнали невдачі. Так само не вдалося це зробити й президенту Кучмі з українською гілкою православної церкви Московського патріархату.
На порозі XXI століття український простір залишався так само плюралістичним, як і після проголошення незалежності. Він, радше, став навіть більш різноманітним. Зрештою, всі політичні сили змушені були прийняти реальність того, що російські політичні рішення, як правило, не працюють в Україні. Президент Кучма пояснив, чому так відбувається, у своїй книжці, виданій 2004 року, наприкінці другого терміну його президентства, з дуже промовистою назвою: «Україна — не Росія».
Основною перешкодою на шляху демократичного характеру українського політичного процесу був катастрофічний економічний спад, який почався після проголошення незалежності і причини якого часто списували саме на неї, згадуючи не лише часи Брежнєва, а й реформи Горбачова як такий собі втрачений рай. За шість років, у період між 1991 і 1997 роками, українське промислове виробництво скоротилося на 48%, у той час як валовий внутрішній продукт (ВВП) втратив приголомшливі 60%. Найбільша втрата (23% від ВВП попереднього року) сталася 1994 року, в рік президентських виборів та підписання першої угоди про співпрацю з ЄС. Якщо порівнювати ці цифри, то вони значно більші, ніж економічні втрати США під час Великої депресії, коли промислове виробництво скоротилося на 45%, а ВВП на 30%.
1990-ті роки принесли в Україну жахливі випробування. Наприкінці десятиліття більш як половина українців заявляли, що їм ледь вистачає грошей на їжу, в той час як ті, хто жив у відносно комфортних умовах, становили лише 2–3% населення. Це призвело до підвищення рівня смертності та зниження народжуваності. Перша обігнала останню вже 1991 року. За десять років по тому, коли уряд незалежної України провів перший Всеукраїнський перепис, у країні мешкало 48,4 мільйона українців, на 3 мільйони менше, ніж під час останнього Всесоюзного перепису, коли їх було 51,4 мільйона.
Україна вкотре стала джерелом еміграції. Багато хто виїздив на кілька місяців або навіть років, щоб заробити гроші, які неможливо було знайти вдома. В основному люди прямували до Росії, з її нафтовими та газовими багатствами, або до країн Східної та Центральної Європи і Європейського Союзу. Інші залишали країну назавжди.
