Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Улітку 1990 року українські активісти, багато з яких були з Галичини та Західної України, організували «марш на схід» — масове паломництво до Запоріжжя та козацьких пам’яток у пониззі Дніпра. Цей марш був покликаний «пробудити» українську самосвідомість у східних районах республіки. Це був величезний успіх, що мобілізував десятки тисяч людей і популяризував версію української історії, протилежну тій, що домінувала в школах та публічному просторі Південної України. Наступного року влада, яка спочатку виступала проти маршу, вирішила зкористатися з козацької міфології, що набирала сили. Вона профінансувала власні заходи на честь козацтва у Східній та Західній Україні, однак не отримала очікуваних політичних дивідендів. Партія та довіра до неї стрімко занепадали.
«Який ідіот вигадав слово “перебудова”?» — спитав Щербицький своїх підлеглих, коли вперше почув це слово. Коли Горбачов під час візиту до Києва закликав людей, попередньо обраних КДБ, чинити тиск на місцевих керівників, Щербицький, який був присутній на цій зустрічі, повернувся до своїх помічників і, покрутивши пальцем біля скроні, сказав: «На кого ж він тоді збирається спиратися?» У вересні 1989 року Горбачов відчув себе досить сильним, щоб розібратися з останнім пережитком брежнєвського режиму в Політбюро — з самим Щербицьким. Того місяця Горбачов приїхав до Києва, щоб повідомити партійній еліті про те, що всесоюзне Політбюро проголосувало за виключення Щербицького зі свого складу. Український ЦК не мав іншого вибору, окрім як усунути його і з посади першого секретаря. Менш ніж за півроку Щербицький накладе на себе руки, не в змозі змиритися не лише з кінцем власної кар’єри, а й з кінцем того політичного та суспільного ладу, якому він служив усе життя. Смерть Щербицького в лютому 1990 року стала першим самогубством провідного політичного діяча в Україні з часу загибелі Миколи Скрипника в липні 1933 року. Закінчувалася одна епоха, і починалася інша.
1989 рік із багатьох причин став поворотним моментом в українській історії. Це був рік початків масової політики з першими напіввільними виборами до радянського парламенту; створення першої масової політичної організації — Народного Руху за перебудову, кількість членів якого досягла 300 тисяч осіб восени 1989 року, а на кінець наступного зросла більш ніж удвічі; легалізація Української греко-католицької церкви, яку сталінський режим загнав у підпілля, але яка, проте, мала мільйони прихильників. 1990 року вибори до нового українського парламенту остаточно змінили політичне життя в Києві. Про-демократичні депутати сформували блок під назвою Народна Рада, якому вдавалося задавати тон в українській політиці, хоча до нього й належала лише чверть парламентарів. Улітку 1990 року український парламент пішов шляхом своїх колег у Прибалтійських республіках і Росії, оголосивши Україну суверенною країною. Декларація не ставила за мету вихід республіки зі складу СРСР, але давала законам України пріоритет над законами Союзу.
Центр був безсилий зупинити те, що тоді називали «парадом суверенітетів». Горбачов, батько радянських реформ, опинився в складному становищі. Він відштовхнув від себе компартійних апаратників та втратив підтримку інтелігенції у центрі й республіках. Його економічні реформи розбалансували економічну систему, кинувши в штопор виробничі показники та погіршивши й без того низький рівень життя. Партійні керівники були незадоволені реформами, що загрожували їхній владі та здавалися їм занадо радикальними. Інтелектуали, навпаки, вважали реформи недостатньо рішучими й надто повільними. За іронією долі, ці ворожі одна одній групи знайшли спільного ворога в Горбачові та центрі в цілому. Суверенітет і, нарешті, повна незалежність стали спільною платформою, що створила умови для співпраці між цими протиборчими силами в українському політикумі.
Мобілізація мас в Україні мала декілька регіональних особливостей, визначених історією окремих земель. У Галичині, на Волині й певною мірою Буковині — територіях, приєднаних за пактом Молотова-Ріббентропа, — масовий рух був схожий на те, що відбувалося у країнах Балтії, які СРСР теж приєднав на початку Другої світової війни. Там колишні дисиденти та представники інтелігенції очолили рух під прапором демократичного націоналізму і взяли під свій контроль місцеві органи влади. У решті країни партійні еліти, чиє виживання Горбачов поставив у залежність від їхньої здатності бути обраними до республіканської та місцевих рад, були дезорієнтовані, але змогли втриматися при владі. Коли українська Верховна Рада обрала своїм головою 56-річного уродженця Волині Леоніда Кравчука, поява нового лідера родом із Західної України стала передвісником великих змін. Реформи Горбачова зробили парламент, безумовно, найважливішою гілкою влади. До кінця 1990 року Кравчук став найбільш впливовим і популярним лідером в Україні. Він був єдиним українським чиновником, який міг говорити зі зростаючою опозицією, що спиралася в основному на західні землі. Також він мав багато прихильників серед партійної еліти, так званих суверен-комуністів, які прагнули політичної та економічної автономії для України.
Протягом наступного року Кравчук показав справжній політичний талант у маневруванні серед різних груп депутатів і спрямуванні парламенту до досягнення суверенітету, а потім незалежності. Перше випробування його вмінь відбулося восени 1990 року. Стривожений литовською декларацією незалежності, ухваленою у березні 1990 року, та ростом руху за незалежність в інших республіках, Горбачов піддався тиску «яструбів» в партії та уряді й дав мовчазну згоду на згортання демократичних свобод. В Україні комуністична більшість у парламенті ухвалила закон, що забороняв демонстрації біля будівлі парламенту, та схвалила арешт члена парламентської Народної ради Степана Хмари. Але українські прихильники жорсткої лінії швидко зустріли спротив, якого вони не очікували. Уранці 2 жовтня 1990 року десятки студентів із Києва, Дніпропетровська та Львова спустилися на площу Жовтневої революції в центрі Києва (майбутній Майдан Незалежності) і розпочали голодування. Крім усього іншого, вони вимагали відставки діючого прем’єр-міністра й виходу України з переговорів про новий союзний договір — це була ініціатива Горбачова з урятування Союзу шляхом надання республікам ширшої автономії.
Ставлення можновладців до студентського страйку розділилося. Якщо уряд кинув міліцію для розгону демонстрантів, Київська міськрада дала дозвіл на продовження протесту. За кілька наступних днів кількість голодувальників зросла до 150. Коли уряд організував своїх прихильників, щоб витіснити протестувальників, близько 50 тисяч киян вийшли на площу захистити студентів. Невдовзі до страйку долучилися всі вищі навчальні заклади міста. Демонстранти рушили на парламент, зайнявши площу перед його будівлею. Під тиском вулиці та в результаті маневрування з боку Кравчука та поміркованих парламентарів комуністична більшість вирішила відступити. Вони дали студентам телевізійний
