Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

гігантські штучні озера, затопивши сільськогосподарські угіддя та прилеглі шахти й назавжди змінивши екологію регіону. Будівництво хімічних комплексів, призначених для виробництва пестицидів для сільського господарства й товарів народного споживання для населення, підвищило економічний потенціал республіки, але разом із тим збільшило навантаження на її екологію. Україна також була включена в атомні та космічні проекти, що стали продуктами гонки озброєнь, яка супроводжувала більшу частину «холодної війни». У містечку Жовті Води, неподалік від місця першого бою між Богданом Хмельницьким і польською королівською армією 1648 року, відкрили та почали видобувати уран. У сусідньому Дніпропетровську було збудовано найбільші в Європі потужності з виробництва ракет. Внесок України в радянський прорив у космос був величезним. Був певний символізм у тому, що українець став першим неросіянином, запущеним у космос радянською ракетою. Павло Попович, уродженець Київщини, здійснив свій перший політ у космос 1962 року. Його другий політ відбудеться 1974-го.

Як і слід було очікувати, зростання радянської космічної програми та військово-промислового комплексу мало вплинуло на добробут населення, яке на початку 1960-х років знову опинилося на межі голоду. Безпосередньою причиною браку продовольства були посухи, що вразили сільське господарство. Але цього разу замість експорту зерна, як це було під час голодів 1932–1933 та 1946–1947 років, уряд вирішив закуповувати зерно за кордоном. Це було помітне відхилення від сталінських часів. Хрущов намагався поліпшити скрутне становище селян і продуктивність колгоспів за рахунок значного підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію (ціна на зерно збільшилася в 7 разів). Він також зменшив особисті земельні ділянки колгоспників наполовину, вважаючи, що це звільнить їх від додаткових зусиль на домашньому господарстві й залишить більше часу та енергії для роботи в колгоспах.

Але політика Хрущова, продиктована добрими намірами, не дала тих результатів, на які він сподівався. Він продовжував диктувати, що і як повинні вирощувати колгоспи, пропагуючи збільшення виробництва кукурудзи, що не росла й не могла рости в місцях, визначених партійними апаратниками з Москви. Його спроба дати селянам більше часу для відпочинку підірвала виробництво сільськогосподарської продукції на особистих ділянках. У період з 1958 до 1962 року кількість свійських тварин в індивідуальній власності скоротилася більш ніж удвічі, з 22 мільйонів до 10 мільйонів голів. Реформи, які повинні були підвищити продуктивність і поліпшити рівень життя в селі, призвели до подорожчання продуктів у містах, де ціни на вершкове масло зросли на 50%, а на м’ясо на 25%. Багато жителів міста згадували 1950-ті роки як втрачений рай. Селяни вважали кращими 1960-ті роки.

У жовтні 1964 року, коли члени внутрішнього оточення Хрущова, у тому числі його українські висуванці Леонід Брежнєв та Микола Підгорний, відсторонили його від влади в результаті палацового перевороту, мало хто з радянських громадян міг сказати щось добре про одного з найбільших реформаторів Радянського Союзу. Однак вони повною мірою скористалися можливістю, наданою його політикою десталінізації, — можливістю публічно скаржитися на свого звільненого лідера та його економічні ініціативи, що залишили полиці крамниць порожніми й підняли ціни на сільськогосподарську продукцію.

Нові лідери організували переворот частково через страх, що Хрущов міг звинуватити їх в економічних труднощах і відсторонити від влади. Тепер вони вирішили грати безпечно та повернулися до централізованої моделі радянської економіки, створеної в 1930-ті роки, скасувавши регіональні раднаргоспи й відновивши всесоюзні міністерства в Москві як головні керівні органи радянської економіки. Але вони залишили незмінними відносно високі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, перетворюючи сільське господарство з джерела доходів, як у сталінські часи, на економічну чорну діру, яка вимагала дедалі нових субсидій. Умови життя колгоспників, що ніколи не були легкими, дещо поліпшилися, але це не вплинуло на продуктивність їхньої праці; крім того, нові лідери так і не відновили початкових розмірів особистих земельних ділянок і продовжували придушувати особисту ініціативу в сільськогосподарському секторі. Як і Хрущов, вони проголосили офіційною метою поліпшення рівня життя населення, але боялися сили приватної власності та особистої ініціативи.

Усунення Хрущова та заміна його на Леоніда Брежнєва, більш політично гнучкого та менш мотивованого ідеологічно, призвели до згортання пропагандистської кампанії щодо швидкого приходу комунізму. Завершилася також хрущовська відлига та відновилися політичні репресії.

У Москві арешти почалися восени 1965 року, за рік після відставки Хрущова. Затримали та віддали під суд Андрія Синявського та Юлія Даніеля — двох письменників, які видали свої твори на Заході й були звинувачені в антирадянській діяльності. На початку 1966 року ці два інтелектуали були засуджені до семи та п’яти років ув’язнення в таборах суворого режиму.

В Україні арешти почалися на кілька місяців раніше, улітку 1965 року. Мішенню КДБ стали молоді інтелектуали з Києва та Львова, які почали свою літературну та культурну діяльність під час «відлиги». Активіст українського дисидентського руху Євген Сверстюк пізніше схарактеризував настрої своїх однодумців як «юнацький ідеалізм... у пошуках істини та чесності... відторгнення, опір та опозицію до офіційної літератури». Хоча молоді письменники, митці та інтелектуали були стурбовані долею українського народу та його культури, свої аргументи вони подавали в марксистсько-ленінській інтерпретації, намагаючись розширити офіційні рамки хрущовської десталінізації та кампанії «повернення до ленінізму». Особливо це стосувалося одного з перших самвидавних текстів українського дисидентського руху під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У цьому творі, написаному невдовзі після перших арештів українських дисидентів улітку 1965 року молодим літературознавцем Іваном Дзюбою, стверджувалося, що за часів Сталіна радянська національна політика втратила свою ленінську орієнтацію, ставши заручницею російського шовінізму.

Ішлося про відродження націонал-комунізму, що знайшов сильного прихильника в особі Петра Шелеста — першого секретаря ЦК Компартії України та члена всесоюзного Політбюро. Виходець із сім’ї селян Харківщини на сході України, він вступив до партії в 1920-ті роки. Як і націонал-комуністи тієї епохи (один із яких, Микола Скрипник, був не лише реабілітований, а й ушановувався в Україні в 1960-ті роки), Шелест вважав, що його головне завдання — не виконувати накази з Москви, а сприяти економічному розвитку України та її культури. Українська мова опинялася під дедалі більшим тиском з боку російської: кількість україномовних шкіл падала з довоєнних років, у той час як частка учнів російськомовних шкіл зростала з 14% 1939 року до 25% 1955-го, а 1962 року перевищила 30%.

Ці цифри турбували Шелеста, який підтримував формування нового типу української самосвідомості, що пишалася роллю республіки в завдаванні поразки німецькій агресії та її підвищеним статусом у Союзі, поєднуючи елементи вірності соціалістичному ладу з місцевим патріотизмом та шануванням української історії та культури. Ця нова ідентичність була сумішшю радянської самосвідомості 1920-х років та національної самосвідомості, що склалася в міжвоєнній Польщі, Румунії та