Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
У грудні 1948 року лідер радянського єврейства, відомий актор і художній керівник Соломон Міхоелс був убитий за наказом Сталіна. До кінця року Сталін запроторив до в’язниці дружину-єврейку своєї правої руки В’ячеслава Молотова, Поліну Жемчужину, уродженку Південної України та палку прихильницю Міхоелса. Радянські ЗМІ оголосили війну «космополітам» (евфемізм для позначення євреїв) та «вичистили» багатьох євреїв з партійного апарату та з органів державної безпеки. Євреї України опинилися серед основних об’єктів дискримінації. Було зачинено іврейські школи та тетри, заарештовано багатьох єврейських письменників, включно із головним редактором журналу «Дер Штерн» Гершлем (Григорієм) Полянкером. У «космополітизмі» було звинувачено Леоніда Первомайського. 1952 року антисемітська кампанія сягнула нових висот з арештом низки єврейських лікарів, звинувачених разом зі слов’янськими колегами у вбивстві членів радянського керівництва, у тому числі Андрія Жданова, який помер від природних причин 1948 року. В Україні були звільнені з медичного управління, яке обслуговувало керівників партії та держави, усі єврейські лікарі. Частина з них заарештована. Лише смерть Сталіна поклала край цим репресіям. Радянське керівництво зупинило кампанію на півдорозі та випустило з ув’язнення ще вцілілих лікарів, але антисемітизм залишився в коридорах влади Москви, Києва та інших радянських центрів.
Йосип Сталін помер 5 березня 1953 року, завершивши найжахливішу епоху в радянській історії і залишивши спадок, що переслідуватиме його наступників та країну, якою вони правитимуть протягом декількох поколінь. Боротьба проти спадщини Сталіна стала однією з визначальних рис правління його наступника Микити Хрущова. Але знадобився час, щоб колишній партійний керівник України здобув усю повноту влади в партії та державі і проявив свою антисталінську орієнтацію.
Сходження Микити Хрущова на вершину радянської влади почалося в грудні 1949 року, коли Сталін відкликав його зі Львова, де він боровся з націоналістичним підпіллям, до Москви та призначив на стару посаду голови московської партійної організації. Він прибув до радянської столиці за кілька днів до бучного святкування 70-річчя Сталіна. Під час офіційної церемонії диктатор посадив Хрущова поруч себе, а гостя з Китаю, Мао Цзедуна, по інший бік.
Відразу ж після смерті Сталіна Хрущов виявився одним із чотирьох найвпливовіших радянських лідерів, які перебрали владу в Москві. У червні 1953 року він організував арешт свого найнебезпечнішого конкурента, «голови держбезпеки» Лаврентія Берії. У лютому 1955 року він позбувся колишнього союзника Берії — глави радянського уряду Георгія Маленкова. У червні 1957 року він розгромив опозицію колишніх помічників Сталіна В’ячеслава Молотова й Лазаря Кагановича, а в березні 1958 року став головою і Комуністичної партії, і радянського уряду. Успіх Хрущова став можливим завдяки допомозі його українських підлеглих. Республіка мала найбільшу (за кількістю членів) партійну організацію в Союзі, якщо враховувати те, що росіяни не мали власної компартії, і тому найбільший блок голосів у всесоюзному ЦК.
Хрущов нагородив своїх українських прибічників сторицею, перевівши їх до Москви. У числі перших, хто зробив цей кар’єрний стрибок, був Олексій Кириченко, перший етнічний українець на посаді партійного керівника України з часів революції. 1957 року він став секретарем Всесоюзного Центрального комітету та другою найвпливовішою людиною в країні. До протеже Хрущова також належав і колишній партійний секретар Запорізької та Дніпропетровської областей Леонід Брежнєв, який став головою Верховної Ради і де-юре головою Радянської держави при Хрущові. Іншим продуктом української партійної машини був Микола Підгорний, колишній перший секретар ЦК КПУ, призначений Хрущовим до всесоюзного ЦК 1963 року. Ці та десятки інших протеже Хрущова перевозили своїх власних протеже з України до центру. Якщо Сталін більшу частину своєї кар’єри спирався на кадри з Кавказу, Хрущов покладався на людей з України. Просуваючи українські партійні кадри на керівні посади в Москві, Хрущов робив українську комуністичну еліту молодшим партнером російських урядових та партійних кіл в управлінні багатонаціональною радянською імперією. Її члени здобули чималий вплив на рішення, що ухвалювалися в центрі, а також отримали більше автономії у вирішенні внутрішніх українських справ.
Підйом України на почесне друге місце в ієрархії радянських республік та національностей почався в січні 1954 року всесоюзним святкуванням 300-річчя Переяславської ради (1654). Офіційна партійна пропаганда оголосила раду, яка схвалила перехід Гетьманщини під заступництво московського царя як акт «возз’єднання України з Росією». Це формулювання походило з імперської традиції XIX століття, коли російську історію представляли як історію «возз’єднання Русі» завдяки зусиллям та під егідою російського самодержавства. Спеціальний документ, офіційно затверджений у Центральному комітеті в Москві під назвою «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією», пояснював, що це формулювання означає в нових умовах. Цей документ ґрунтувався на сталінській політиці представлення росіян як «найбільш видатну націю з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» — це формулювання було вперше вжито Сталіним під час виступу з тостом на бенкеті з нагоди закінчення радянсько-німецької війни в травні 1945 року. «Тези» підвищували українців до статусу другої за значущістю радянської національністі. Згідно з цим документом, росіяни й українці були окремими народами, хоча й тісно пов’язаними історією та культурою.
Радянське керівництво видало розпорядження про будівництво пам’ятників на честь річниці та присвоїло довгу й кострубату назву «300-річчя возз’єднання України з Росією» низці установ, у тому числі Дніпропетровському університету. За іронією долі, гетьман Павло Скоропадський заснував цей університет восени 1918 року — у той час, коли більшовицькі війська були вигнані з України і країна перебувала під контролем німців. Але найбільш щедрим жестом під час святкування «вікової дружби» двох слов’янських народів була передача в лютому 1954 року Кримського півострова з-під юрисдикції Російської Федерації до юрисдикції України. За десять років до того з Криму були депортовані кримські татари через те, що весь цей народ був звинувачений у співпраці з німцями. Незважаючи на зусилля пропаганди подати передачу півострова як прояв братньої дружби між двома народами, реальні причини були більш прозаїчними. Ключовим чинником була географія. Відрізаний від Росії Керченською протокою і поєднаний з материковою Україною Перекопським перешийком та розташованими на ньому шляхами сполучення, Крим потребував допомоги з материка для відбудови своєї економіки, що була підірвана не лише війною та німецькою окупацією, а й вигнанням кримських татар.
1950 року Крим
