Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Нова влада використала українську карту не лише для того, щоб узаконити своє панування в регіоні, а й для того, щоб радянізувати його. Москва повернулася до українізаційної політики 1920-х років, пропонуючи регіону можливість приєднатися до радянського суспільства через українізацію політичного та культурного життя. Та режим зволікав з інтеграцією місцевих кадрів, яким не довіряв, і тому сюди присилали на керівні посади українців зі східної та центральної частин республіки. Це затримувало повну інтеграцію регіону. У той же час пропозиція української культури в обмін на політичну лояльність допомогла уповільнити русифікацію в інших частинах України. Ця політика державної толеранції щодо української мови та культури в поєднанні з історичною традицією високої національної мобілізації в межах Австро-Угорщини, а потім Польщі, а також спогади про націоналістичний повстанський рух перетворять Західну Україну, особливо Галичину, на новий український П’ємонт.

V

ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Розділ 24

ДРУГА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Членство України в Організації Об’єднаних Націй, що було надане республіці як члену-засновнику на конференції в Сан-Франциско у квітні 1945 року, підвищило її міжнародний статус, зрівнявши з британськими домініонами Канадою та Австралією або навіть суверенними державами на зразок Бельгії чи Бразилії. Але на те, щоб привести поспіхом вибудований фасад незалежності, необхідний для членства в ООН, у відповідність із досягненням реальної незалежності, пішло майже півстоліття. Отримавши незалежність, Україна стала частиною глобального процесу розпаду імперій і формування нових національних держав на їхніх руїнах: цей процес майже потроїв число незалежних держав у світі від 70 країн 1945 року до понад 190 сьогодні.

Якщо не брати до уваги місце в ООН та підвищення міжнародного статусу, наприкінці війни Україна являла собою сумне видовище. Хоча за мапою складалося враження, що вона є одним із головних бенефіціарів війни — територія України збільшилася більш ніж на 15%, — насправді республіка стала однією з головних її жертв. Вона втратила до 7 мільйонів своїх громадян, що становило більш ніж 15% її населення. З 36 мільйонів українців, які залишилися, близько 10 мільйонів не мали даху над головою, а близько 700 міст та містечок і 28 тисяч сіл лежали в руїнах. Україна втратила 40% свого багатства та понад 80% промислового та сільськогосподарського обладнання. 1945 року республіка виробила лише 1/4 від довоєнних обсягів промислового виробництва та 40% від обсягів сільськогосподарської продукції.

Після спустошення виробничої бази радянською тактикою випаленої землі, деіндустріалізаційної та деурбанізаційної політики німців, а також безперервної боротьби між двома арміями, у деяких місцях Україну потрібно було відбудовувати майже з нуля. Західні радники припускали, що легше побудувати нові заводи, ніж відновлювати старі, але влада вирішила реконструювати заводи, що були побудовані в 1930-ті роки з величезними жертвами. У цьому випадку пріоритет віддавався важкій індустрії. Решта галузей, на думку Кремля, могла зачекати.

До 1948 року альянс воєнного часу між СРСР, Британією та США поступився місцем «холодній війні» між Москвою та Заходом. На кону був радянський контроль над Центральною та Східною Європою, а також позиції Заходу в Ірані, Туреччині та Греції. Оскільки Радянська армія в результаті війни просунулася на Захід і тепер зайняла передові позиції Німеччини, Україна вже не була прикордонною республікою на межі з тим, що вважалося ворожим Заходом, як це було в міжвоєнний період, але її значення для промислового та сільськогосподарського потенціалу Союзу залишалося так само великим, як і до війни. Україна повинна була постачати зброю, їжу і солдатів для участі в неминучому, як тоді багато хто вважав, конфлікті між комуністичним Сходом і капіталістичним Заходом. Для українців це означало необхідність продовжувати затягувати пояси. Україна відновила свій економічний потенціал до 1950 року, але сільське господарство відставало й досягло довоєнного рівня аж у 1960-ті роки.

Перше повоєнне десятиліття в Україні в основному передбачало відновлення зруйнованої економіки, реабілітацію шокованого й травмованого суспільства та відновлення ідейно-політичного контролю парти над землями, що тимчасово опинилися під владою Німеччини та її союзників у ході війни. У західній частині України — колишніх польських, румунських та чеських провінціях — відновлення партійного контролю фактично означало його запровадження, оскільки радянський режим до німецького вторгнення тривав там менш ніж два роки. По всій Україні в цей період відбувалося повторне впровадження політичних, соціальних та економічних моделей, створених у її радянській частині в 1930-ті роки. В останні роки життя Сталін не був готовий брати участь в нових економічних та соціальних експериментах — пізній сталінізм явно вичерпав своє революційне завзяття. Досвід війни, яка щойно закінчилася, і підготовка до війни із Заходом, яка, на думку Кремля, мала відбутися, формували більшість політичних, соціальних та культурних рішень, що ухвалювалися Сталіним та його помічниками.

Серед проектів реконструкції, яким надавався високий пріоритет і які перебували на верхівці радянських пріоритетів, був один із гігантів радянської індустріалізації довоєнних років — Дніпровська електростанція та промисловий комплекс у Запоріжжі. Під час відступу 1941 року радянські війська підірвали частину дніпровської греблі, але зберегли її залишки 1943 року, коли німці спробували завершити роботу, — радянські розвідники перерізали дріт, що повинен був підірвати вибухівку. Реконструкція греблі та електростанції стала першочерговим завданням новопризначеного партійного керівника Запорізької області та майбутнього лідера Радянського Союзу Леоніда Брежнєва, який приїхав до міста 1946 року й виявив, що електростанція та підприємства навколо неї повністю зруйновані. «Серед цегли й заліза вже росла трава, здалеку було чути виття здичавілих собак, а навколо не було нічого, крім руїн з воронячими гніздами, що висіли на гілках згорілих дерев, — писав Брежнєв, згадуючи свої перші враження від поїздки до того, що залишилося від Запорізького індустріального комплексу, улітку 1946 року. — Я мав можливість бачити щось подібне після громадянської війни, але тоді це була мертва тиша заводів, що лякала, а тепер вони були повністю стерті на порох».

Відповідно до звіту урядової комісії, у місті Запоріжжі не було електрики або водогону. Було зруйновано понад 1000 житлових будинків, 74 школи, 5 кінотеатрів, 2 університети, а також 239 магазинів. Але Москва послала Брежнєва до Запоріжжя не стільки для відновлення міста, скільки для відновлення роботи електростанції та металургійного заводу, що називався «Запоріжсталь». Він зробив те, що від нього вимагалося, за рекордні строки. Електростанція дала перший струм у березні 1947 року, а у вересні того ж року було зроблено перше плавлення сталі. У листопаді 1947 року на знак визнання досягнень Брежнєва Кремль відкликав його із Запоріжжя і призначив партійним керівником сусідньої Дніпропетровської області, одного з головних двигунів економіки