Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

зв’язків з українською партійною машиною. Син росіянина та українки, Горбачов виріс на Північному Кавказі, території з мішаним російським та українським населенням, і в дитинстві співав українські народні пісні. Але він був передусім радянським патріотом, який не мав особливої прихильності до жодної з радянських республік, за винятком Росії. Він розглядав партійні піраміди, створені союзниками Брежнєва в республіках, як серйозну загрозу власній позиції та програмі реформ, що були розпочаті ним відразу ж після приходу до влади.

Конвеєр, що в попередні 30 років доправляв українські кадри до Москви, перестав працювати. Горбачов приводив нових людей з російських регіонів. Серед них був і його майбутній суперник Борис Єльцин. У грудні 1986 року Горбачов порушив неофіційну домовленість між центром та республіками, що існувала з часів смерті Сталіна: партійний керівник на чолі кожної республіки має бути місцевим і належати до титульної національності. Горбачов «десантував» етнічного росіянина Геннадія Колбіна до Казахстану, щоб замінити ставленика Брежнєва, етнічного казаха Дінмухамеда Кунаєва. Призначення Колбіна, який був (як і Єльцин) продуктом партійної машини Свердловська (нині Єкатеринбург), не мав жодних зв’язків з Казахстаном і ніколи там не працював, вивело на вулиці казахських студентів, які взяли участь у перших націоналістичних заворушеннях за всю повоєнну історію СРСР.

Розкол між новим керівництвом у Москві та керівництвом України вийшов на поверхню невдовзі після того, як Україну вразила найгірша радіаційна катастрофа в історії світу — вибух на Чорнобильській атомній електростанції, розташованій за 100 км від Києва. Ідея принесення атомної енергетики в Україну належала українським науковцям та економістам; Петро Шелест, який хотів створити нові джерела енергії для економіки республіки, що стрімко розвивалася, лобіював її у 1960-ті роки, під час свого перебування на посаді партійного керівника республіки. На момент запуску Чорнобильської АЕС 1977 року українська інтелігенція, у тому числі один із провідних шістдесятників Іван Драч, вітала прихід атомного віку до своєї країни. Для Драча та інших українських письменників Чорнобиль символізував крок вперед на шляху до модернізації України. Однак він та інші прихильники нуклеаризації[37] не могли не помічати, що станція була в прямому московському підпорядкуванні, а більшість кваліфікованих кадрів та управлінців походила з-за меж України. Республіка не мала котролю над тим, що відбувалося на електростанції, що, як і всі радянські ядерні об’єкти, та й більшість промислових підприємств України, перебувала під юрисдикцією союзних міністерств. Не випадково сама станція і аварія, що сталася на ній, відомі світові під російською назвою найближчого міста «Чернобыль», а не «Чорнобиль».

Коли вночі проти 26 квітня 1986 року четвертий реактор Чорнобильської АЕС вибухнув у результаті випробування вибігу турбіни, що пішло не так, українські лідери раптом усвідомили, як мало вони розпоряджаються власними долями й долею своєї республіки. Деяких українських посадовців запросили приєднатися до всесоюзної урядової комісії, створеної для ліквідації наслідків аварії, але вони там були на других ролях. Українські посадовці організували переселення людей, які жили в 30-кілометровій зоні навколо станції, але їм не дозволили проінформувати населення республіки про масштаби аварії та загрози, яку вона несе для здоров’я їхніх співгромадян. Обмеженість контролю республіканської влади над долею України стала кричуще очевидною 1 травня 1986 року, коли вітри змінили напрямок і замість віяти на північ та захід, понесли радіоактивні хмари на південь, до столиці України. Ураховуючи мінливу радіаційну ситуацію у місті з двохмільйонним населенням, українська партійна влада намагалася переконати Москву в необхідності скасувати демонстрацію, заплановану до Дня міжнародної солідарності трудящих. Але зазнала невдачі.

Коли вранці 1 травня організатори повели колони студентів та робітників до центру Києва, щоб почати демонстрацію, у групі керівників республіки явно не вистачало однієї людини — Володимира Щербицького. Уперше за свою довгу кар’єру він запізнювався на першотравневу демонстрацію. Коли його лімузин зрештою досяг Хрещатика, головної вулиці Києва, де проводилася демонстрація, українські партійні лідери побачили явно засмученого Щербицького. «Він сказав мені: якщо зіпсуєш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл», — сказав український партійний керівник своїм помічникам. Ніхто не сумнівався, хто такий цей неназваний «він». Погрожувати Щербицькому виключенням з партії могла лише одна людина в країні — Михайло Горбачов. Незважаючи на те що рівень радіації стрімко зростав, Горбачов наказав своїм українським підлеглим поводитися як зазвичай, щоб показати країні та світу, що ситуація під контролем, а вибух на Чорнобильській АЕС не становить ніякої загрози для здоров’я населення. Щербицький та інші партійні керівники знали, що це не так, але не уявляли собі як можна було не виконати накази з Москви. Демонстрація відбулася, як було заплановано. Тільки її тривалість скоротили з чотирьох до двох годин.

Унаслідок вибуху та розплавлення 4-го реактора Чорнобильської АЕС в атмосферу потрапило близько 50 мільйонів кюрі радіації — еквівалент 500 атомних бомб, що впали на Хіросіму. Лише в Україні було забруднено 50 тисяч кв. км землі, що за площею перевищувало територію Бельгії. Зона відчуження навколо реактора становила 2600 кв. км, звідти в перші тижні після аварії було евакуйовано понад 90 тисяч мешканців. Більшість із них уже ніколи не побачать своїх домівок. Місто Прип’ять, де мешкало близько 50 тисяч будівельників та обслуговувального персоналу станції, навіть сьогодні залишається безлюдним, ніби сучасні Помпеї, що закарбували події останніх днів Радянського Союзу. На стінах його будинків і досі залишаються зображення Леніна та будівників комунізму, разом із гаслами, що прославляють комуністичну партію.

В Україні радіоактивні опади вразили 2300 населених пунктів та понад 3 мільйони людей. Унаслідок катастрофи під загрозою опинилися майже 30 мільйонів осіб, які використовували водопостачання з Дніпра та інших річок. Аварія мала нищівні наслідки для лісових районів Північної України — найстаріших населених районів країни, де протягом тисячоліть місцеве населення ховалося від степових завойовників. Тепер ліси, що були притулком від кочовиків та надавали їжу для потерпілих від Голодомору 1932–1933 років, стали джерелом руйнації. Їхнє листя випромінювало радіацію — невидимого ворога, від якого не було рятунку. Це була катастрофа глобального масштабу, і, за винятком сусідньої Білорусі, вона ніде не вдарила болючіше, ніж в Україні.

Аварія на Чорнобильській АЕС різко посилила невдоволення Москвою та її політикою у всіх прошарках партії та суспільства — радіація зачепила всіх: від членів партійного керівництва до пересічних громадян. У міру того як українські партійні керівники мобілізували населення, щоб упоратися з наслідками рукотворного лиха, створеного центром, багато з них задавалися питанням, чому вони ризикують власним життям і здоров’ям членів своїх сімей. На кухнях вони скаржилися на провальну політику центру й ділилися своїми розчаруваннями з людьми, яким довіряли. Першими перервали офіційну мовчанку українські