Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Причин різкого економічного спаду було чимало. Крах радянської економіки не тільки порушив економічні зв’язки між різними республіками, а й означав кінець закупівель для колишньої радянської армії. Особливо страждала в зв’язку з цим Україна, яка посідала високорозвинений військово-промисловий комплекс. На відміну від Росії, вона не мала нафтогазових доходів, щоб пом’якшити цей удар. Крім того, український металургійний комплекс — промисловий сектор, який пережив катастрофу й забезпечував більшу частину надходжень до українського бюджету — був повністю залежний від російського природного газу та мусив платити дедалі більше за цей дорогоцінний товар. Але, безсумнівно, найбільш важливою причиною економічного спаду була затримка українським урядом вкрай необхідних економічних реформ і продовження субсидування збиткових державних підприємств шляхом видачі кредитів та друку грошей. Шалена інфляція, що 1992 року сягнула приголомшливих 2500%, закріпила стрімкий економічний спад.
У перші роки незалежності уряд не бажав відмовлятися від власності, а отже, й контролю над промисловими та сільськогосподарськими підприємствами радянської епохи, що вимагали дедалі більше державних субсидій. Коли ж він зрештою вирішив це зробити, то зустрів опозицію у парламенті, здебільшого з боку «червоних директорів», які керували великими підприємствами. 1995 року парламент звільнив від приватизації 6300 державних підприємств. На той час у приватну власність було передано менш ніж третину промислових підприємств. Перший етап приватизації проводився за допомогою ваучерів, виданих для всього населення країни. Від нього виграли здебільшого «червоні директори», які тепер мали активи, але їм бракувало ресурсів для інвестицій. Але приватизація без інвестицій та структурних перетворень не могла оживити українську економіку. Станом на 1999 рік, коли близько до 85% усіх підприємств перейшло в приватну власність, вони виробляли менш ніж 65% усієї промислової продукції. Половина промислових підприємств у країні мала дефіцит. Великі та малі підприємства опинилися в руках управлінців радянської епохи та людей, близьких до уряду. Вони підтримували монополії, стримували конкуренцію і поглиблювали економічну кризу.
Україні потрібні були нові власники та новий клас менеджерів, що оживили б її економіку. Країна отримала і тих, і тих у групі молодих і амбітних бізнесменів, яких ніщо не пов’язувало з радянською плановою економікою і які проклали свій шлях нагору з економічного хаосу часів перебудови та мафіозних війн 1990-х років. Відомі в Україні, як і в Росії, під назвою олігархів, вони з’явилися на другому етапі приватизації, який означав продаж державних активів за частку від їх реальної вартості. Олігархи зайняли кабінети «червоних директорів» за допомогою нових підходів до економій, а також хабарів та інколи стрілянини. Оскільки військово-промисловий комплекс перебував у різкому спаді, найбагатшим призом 1990-х та початку 2000-х років стала металургійна індустрія. У той час більш ніж половина промислової продукції в країні вироблялася у чотирьох східних областях: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській, які або були багаті на залізну руду та вугілля, або виробляли головний продукт українського експорту — сталь.
До числа нових «людей сталі» належав і лідер донецької групи Рінат Ахметов, який на початку 1990-х років узяв на себе керівництво компанією «Люкс», відомою українським правоохоронцям своїми злочинними зв’язками. У Дніпропетровській області основні металургійні активи поділили двоє місцевих підприємців: Віктор Пінчук, який одружився з дочкою президента Кучми, та Ігор Коломойський, який створив один із перших великих приватних банків в Україні. Інші підприємці одержали менші частини українського приватизаційного пирога. Проте, крім корумпованого й часто злочинного процесу приватизації, «олігархізація» української економіки також збіглася із закінченням економічного спаду. Україна почала нове тисячоліття зі швидкого економічного зростання, і, на краще чи на гірше, олігархи були важливими фігурами в цій історії успіху.
Більша частина приватизації української промисловості відбувалася під наглядом президента Леоніда Кучми в період з 1994 до 2004 року. Кучма, який і сам був «червоним директором», головував над цим процесом, що в кінцевому підсумку приніс користь олігархам, які забезпечили йому свою економічну й політичну підтримку. Кучма виграв свій другий термін 1999 року, представляючи себе як єдиного кандидата, здатного перемогти комуністів, які використовували економічний спад і труднощі, щоб узяти реванш, і розділивши національно-демократичний блок: його головний опонент справа, лідер Руху В’ячеслав Чорновіл, загинув за підозрілих обставин в автокатастрофі за кілька місяців до початку виборів. Під час свого другого терміну перебування на посаді, який почався 1999 року, Кучма став верховним арбітром у стосунках між новими олігархічними кланами в економіці й політиці. Він також намагався зміцнити особисту владу й маргіналізувати парламент. Але тут усе пішло не за планом: Україна справді не була Росією.
Падіння президента Кучми почалося восени 2000 року, коли лідер опозиції та голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз оприлюднив магнітофонні записи, таємно зроблені в кабінеті Кучми одним із його охоронців. Плівки дозволили звинуватити Кучму в участі в приватизаційних схемах, взятті хабарів та придушенні опозиційних ЗМІ. Одним із журналістів, чиє ім’я згадувалося у записах, був Георгій Гонгадзе, 31-річний засновник інтернет-видання «Українська правда». У вересні 2000 року обезголовлений труп Гонгадзе було знайдено в лісі під Києвом. Співучасть Кучми у вбивстві не було доведено в суді, але більшість із тих, хто слухав опубліковані записи, не сумнівалися в тому, що президент сам віддав наказ міністру внутрішніх справ про залякування та викрадення журналіста.
«Кучмагейт», як охрестили касетний скандал в Україні, став поворотним моментом в українській політиці. Він поклав край зростанню авторитарних тенденцій у президентській адміністрації. Скандал знищив репутацію президента, який здобув повагу суспільства під час свого першого терміну, коли він вирішив суперечки з Росією з приводу Чорноморського флоту, зберіг за Україною Крим та розвернув свою країну в бік Заходу, запустив приватизацію, яку довго відкладали.
