Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

передбачалася амністія для учасників повстання: «Настійно вимагаємо, щоб тим, які з реєстру будуть виписані і потраплять під панську юрисдикцію, все, що сталося під час цього воєнного походу, чи то пограбування майна, чи то вбивство, було вибачено і повністю скасовано без ніяких вимог надалі». Про амністію йшлося і в інших пунктах. Так, у пункті 13-му говорилося: «Щодо різних костьольних і церковних речей, які під час воєнного заколоту (в оригіналі — zamieszania wojennego) були у будь-кого забрані козаками, то ніхто нікому ні в якому разі не повинен про це нагадувати й докоряти, а кому в цей час від козаків дісталося, з цим мають залишатися». Цікавою є риторика цього пункту. Наприклад, повстання під проводом Хмельницького трактувалося як «воєнний заколот». Тобто не «всенародне козацько-селянське повстання», «народно-визвольна війна», «національна революція» тощо. Також цей пункт засвідчував, що козаки-«заколотники» грабували не лише католицькі костьоли, а й православні церкви. У наступному, 14 пункті теж йшлося про амністію, але в дещо іншому аспекті: «Шляхтичі грецької та римської віри, які в той час перебували у Війську Запорізькому або були взяті в полон, або ще яким іншим способом змушені були залишитися при Війську Запорізькому, щоб не вважалися за бунтівників і безчесних, і якщо й були за щось засуджені, то це безчестя повинне бути знищене і скасоване конституцією». Знову ж таки цей пункт підважує теперішні стереотипні уявлення про Хмельниччину. Виявляється, в повстанському війську було чимало шляхти (бо інакше навіщо їм було приділяти таку увагу в домовленостях під Зборовом?). До того ж це були не лише православні шляхтичі, а й шляхтичі-католики. Це дає підстави твердити, що Хмельниччина мала помітні елементи громадянської війни.

Далі йшла низка пунктів, спрямованих на захист православної віри. У третьому пункті говорилося: «Унія, як постійна причина пригноблення руського народу і труднощів Речі Посполитої, повинна бути скасована і в Короні, і у Великому князівстві Литовському». У пізніших документах Хмельницького теж звучить ця вимога (наприклад, у листопаді 1650 р. він передав вимоги королю й сенату, де теж порушувалося це питання[636]). У четвертому пункті вимог Хмельницького, поданих під Зборовом, було чітко прописано: «Київський митрополит за стародавнім звичаєм повинен брати посвячення від константинопольського патріарха і підлягати йому з усім руським духовенством на вічні часи». Тобто православні духовні особи в Україні мали підлягати патріархові, який перебував під контролем турків. У чиїх інтересах був цей пункт, говорити не треба. Далі наступні пункти, аж до 8-го включно, стосувалися православного духовенства. Зокрема, передбачалося, що воно матиме ті ж права, що і духовенство католицьке, а маєтності, які були відібрані в православних, повинні бути їм повернуті. Окрім того, в пункті 17 передбачалося, що київський митрополит і два православні єпископи повинні мати місце в сенаті. А у 18-му пункті вимагалося, що король має присягнути на непорушність православної віри. На теренах, контрольованих козаками, обмежувалася діяльність католицького духовенства, а в Києві його взагалі не повинно було бути. Заборонялося також євреям мешкати в контрольованих козаками містах — вони могли лише приїздити сюди в торгових справах (пункт 11-й).

Адам Кисель

Король надав Хмельницькому лист, який підтвердив чимало козацьких вимог[637]. Цей документ часто в нашій літературі іменується Зборівським договором. Насправді то був не договір у класичному розумінні, а пожалування Хмельницькому та козакам. Військо Запорізьке не трактувалося як суб’єкт відносин. У королівському листі, що був наданий Хмельницькому в присутності канцлера Єжи Оссолінського та київського воєводи Адама Киселя, який часто виступав у ролі посередника між королівською владою та гетьманом, йшлося, що будуть забезпечені козацькі вільності, збільшиться реєстр, Чигирин передавався Хмельницькому, тобто він ніби отримував уряд чигиринського старости, проголошувалася амністія повстанцям, євреям заборонялося мешкати на теренах, підконтрольних козацтву, також на цих землях не повинно було бути королівських військ, заборонялася діяльність єзуїтів, було обіцяно скасувати унію, забезпечити права православного духовенства, навіть надати київському митрополитові місце в сенаті.

У «жалуванні» короля передбачалося, що у Київському, Чернігівському, Брацлавському воєводствах уряди надаватимуться «шляхті віри руської», а діловодство вестиметься руською мовою. Правда, ці «жалування» мав ще затвердити сейм. У результаті затвердження окремі вимоги могли б бути урізаними — що й сталося.

В очі кидається певна відмінність між тим, що просив гетьман, і тим, що йому «дарував» король. Вимоги гетьмана виглядають загалом вузькостановими — він переймається в першу чергу козацтвом. До «загальноруських» тут можна віднести хіба що вимоги релігійного характеру. У «жалуванні» короля ідеться, окрім цих моментів, і про «руську шляхту» — їй мали забезпечити уряди в «руських» воєводствах, де мала утвердитися руська мова як офіційна. Це не була вимога козацька — а шляхетська. Звідки вона взялася? Можна припустити, що в королівському таборі було «руське лобі», яке очолював Кисіль. Саме ці люди, скориставшись козацькою «ребелією», вирішили й собі забезпечити відповідні права. Незважаючи на такий «становий егоїзм», Зборівські домовленості виглядали більш «національними», ніж попередні козацькі вимоги.

Якщо виходити із документів, що стосуються Зборівських домовленостей, дивним видається статус Війська Запорізького. Формально воно зі своїм гетьманом підпорядковувалося королю Речі Посполитої. Але король поставав як данник, отже васал, кримського хана. Своєю чергою, хан опікувався Військом Запорізьким і, судячи з усього, мав на нього помітний вплив. Де-факто воно стало об’єктом, котрий намагалися використати в своєму протистоянні Річ Посполита й Кримське ханство. Хмельницький же ніби опинився між молотом і ковадлом. Але він сам став на цей шлях.

У ніч на 23 серпня було знято облогу Збаража. Козацьке військо подалося на свої землі, татарське — теж у свою сторону. Татари по дорозі масово забирали людей в ясир — навіть на очах козаків. За великим рахунком, це теж був результат Зборівських домовленостей. Українські землі стали беззахисними.

Після Зборова Хмельницький опинився перед лицем численних проблем. Влада Речі Посполитої не поспішала виконати взяті на себе обов’язки. У ході повстання до козаків приєдналося чимало селян. Тепер вони мусили повертатися до своїх поміщиків. Та, спробувавши «смак свободи», робити цього не хотіли. Ці люди стали «горючим матеріалом», який у будь-яку хвилину міг вибухнути. Невдоволення викликало й те, що, незважаючи на збільшення реєстру, не всі бажаючі могли в нього вписатися. У грудні 1649 р. навіть дійшло до бунту т. зв. випищиків. Спалахнуло