Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Януш Радзивілл

Розанда Лупул

Ще одна дочка Лупу, Марія, вийшла заміж за Януша Радзивілла — на той час реального правителя Великого князівства Литовського. Така шлюбна стратегія Хмельницького давала б йому змогу піднятися на рівень «вищої ліги» можновладців Східної Європи. Породичавшись з Лупу, козацький гетьман міг би розраховувати на приязні стосунки з Радзивіллом. А це йому було дуже до речі.

Насправді вдала політична комбінація, пов’язана з одруженням Тимоша на дочці молдавського господаря, закінчилася фіаско, а для гетьмана — ще й сімейною трагедією, втратою сина.

Лупу не поспішав видавати Розанду за Тимоша. Цей шлюб був йому не вигідний хоча б тому, що міг позбавити підтримки господаря з боку польського короля, яка була йому далеко не зайвою, щоб утриматись на троні.

Тимош Хмельницький

Весілля гетьманича й господарської дочки, яке мало відбутися в кінці 1650 р., так і не відбулося. Наступного року, коли спалахнула чергова війна між збройними силами Речі Посполитої й козацько-татарським військом, Лупу тримав сторону короля. У той час про весілля й не могло бути мови. Проте наступного, 1652 року Хмельницький змусив Лупу віддати свою дочку заміж за Тимоша. Наприкінці липня в Молдавію рушило 6-тисячне козацьке військо, такі собі «свати»[653]. Господарю нічого не лишалося, як виконати стару обіцянку, дану майже два роки тому. У серпні в Яссах відбулося вінчання Тимоша й Розанди. А вже у вересні молодята повернулися до Чигирина. Та подружнє їхнє життя тривало недовго.

Весною 1653 року незадоволені молдавські бояри вчинили заколот проти свого господаря. Їхнім лідером став Георгій Штефан, який претендував зайняти престол. Його підтримали правителі Волощини й Семиграддя. У цій ситуації Лупу попросив допомоги в Хмельницького. Той послав козацький корпус на чолі зі своїм сином Тимофієм у Молдавію. Козаки взяли Сучаву, де знаходилася резиденція господаря, й пішли далі воювати на Волощину. Їм протистояли об’єднані волоські й семиградські війська, які зуміли відкинути козаків назад до Сучави й взяти це місто в облогу.

В українській історіографії поширена думка, ніби походи в Молдавію, одруження його сина з Розандою Лупу були пов’язані з далекосяжними державними й династичними планами Хмельницького. Нам видається, що це перебільшення. Молдавія, де практично була відсутня династична наступність і яка знаходилася в залежності від Османської імперії, була «напівдержавою».

Хмельницький, бажаючи допомогти своєму синові, вирішив послати війська в Молдавію. Однак зустрівся із саботажем полковників, які заявляли, що треба боронити свою землю, а не воювати на чужині. Більшість із них неприязно ставилася до Тимоша Хмельницького, який відзначався гордовитістю й запальним норовом. І хоча гетьману вдалося спорядити військо до Молдавії, але прийшло воно на допомогу пізно. Під час облоги Сучави гетьманич був важко поранений і помер. Його тіло відвезли в Чигирин, де поховали в кінці жовтня 1653 року.

Лупу, не маючи підтримки козаків, уже не міг протистояти боярській опозиції та військам Волощини й Семиграддя. Він позбувся престолу. Так скінчилися молдавські плани Хмельницького, які з самого початку виглядали не дуже певно.

Турецький дослідник Галіль Іналджик, спираючись на османські джерела, писав: «...існувало декілька автономних провінцій, що відрізнялися від тих, що перебували під безпосереднім османським управлінням. Такими були сальянні та урядові, так звані гюкуметні провінції, християнські васальні князівства Молдавія, Валахія, Трансільванія, Дубровик, Грузія, Черкасія та у XVII ст. козацький гетьманат»[654]. Саме так, практично на одному рівні турки сприймали Молдавію та Військо Запорізьке. Контроль за цими слабкими державними утвореннями з боку турків був далеко не абсолютним. Ці території жили своїм життям, вони укладали домовленості з іншими державами, знаходячись у полі політичних інтересів Османської імперії. При бажанні їхню зовнішню політику можна охарактеризувати як «полівасалітет». Наприклад, та сама Молдавія часто шукала підтримку з боку Польщі, маючи тісні економічні, культурні й політичні зв’язки з Галичиною. Отже, Хмельницький, за великим рахунком, був рівня Лупу. І шлюб його сина з Розандою в «плані державотворчому» мало що давав. Єдине, що він міг дати, це нового союзника для гетьмана в особі молдавського господаря й, можливо, ще одного союзника в особі гетьмана

Великого князівства Литовського, князя Януша Радзивілла. Однак Молдавія не була сильним союзником — навпаки, її господар чекав допомоги від козаків. Радзивілл же тримався на відстані від нового свояка, козацького гетьмана. Молдавські плани стали для Хмельницького не стільки здобутком, скільки втратою. Або ще однією помилкою гетьмана — не першою і не останньою.

Від Берестечка до Переяслава

Хоча в 1650 р. не було якихось серйозних сутичок між військами Речі Посполитої та козацько-татарськими військами, це, радше, виглядало як затишшя перед бурею. Наприкінці літа того року в Польщу з полону повернувся коронний гетьман Микола Потоцький. Він, втративши на війні з козаками й татарами сина і будучи ображений принизливим полоном, прагнув помсти. Із його поверненням значно посилилася «партія війни» в Речі Посполитій. Грудневий сейм 1650 р. ухвалив збільшити коронне військо до 36 тисяч, а литовське — до 15-ти. Також у наступному році мало відбутися посполите рушення, тобто загальна шляхетська мобілізація.

У квітні 1651 р. урядові війська почали концентруватися біля Сокаля (нині районний центр Львівської області). У травні Хмельницький завершив свою мобілізацію і рушив з армією в район Збаража.

Сили обох сторін були приблизно рівними. Козацьке військо нараховувало близько 100 тисяч чоловік. Правда, лише половину там становили воїни-професіонали (орієнтовно 40–50 тис.). Інша частина війська — це селяни й міщани, що не мали бойового досвіду. До козаків приєдналася татарська кіннота від керівництвом хана Іслама-Гірея, котра нараховувала від 30 до 40 тисяч вершників. Урядові війська складалися з приблизно рівних частин, кожна з яких становила близько 40 тисяч чоловік. Це — регулярне військо, магнатські загони та посполите рушення[655]. Можливо, ці