Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
Турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, власне поєднання католиків і православних, у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один відомий факт. У 1596 р. у Бресті одночасно відбулися два собори, на одному з яких підтримали унію, на другому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі був присутній представник константинопольського патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його в шпигунстві на користь турків. І хоча православні ортодокси це заперечували, однак щодо цієї особи було чимало питань.
Після того як була укладена унія, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Головним центром православної опозиції на початку XVII ст. стало місто Київ. Тут у Печерському монастирі в 1612 р. оселився софійський митрополит Неофіт, який почав виконувати єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів тощо[622]. Взагалі виглядає дивно, що митрополит, під духовною опікою якого знаходиться Болгарія, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже це він зробив по своїй волі?
Патріарх Феофан
У 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан без згоди на те влади Речі Посполитої висвятив київського митрополита й єпископів Київської митрополії[623]. Таким чином відбулося відновлення ієрархії православної церкви в Україні та Білорусі. Феофан мав повноваження від константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Цікаво, що перед відновленням православної ієрархії Київської митрополії, Феофан побував у Москві, де висвятив патріарха, фактично відновивши тут патріаршество.
Певно, наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Враховуючи особливості цього візиту, можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У цій же Речі Посполитій залишалися значні православні регіони — українські та білоруські землі. Москва в такій ситуації мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій. У такій ситуації остання «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Османською імперією. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», Туреччина вела серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 року.[624]
У контексті цього варто й осмислювати відновлення патріархом Феофаном ієрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства[625].
Ієрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською ієрархією (обидві претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було вирішувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав, який у 1632 р. узаконив існування православної церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.
Показово також, що ієрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву, посилаючи туди делегації. І навіть пропонували московському царю взяти їх під свою опіку. Ієрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої, які вважали Феофана турецьким шпигуном. Вони, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.
Під час Хмельниччини турецькі очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі православну церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества він був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату, в Яссах — столиці Молдавії. Після смерті єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом І. Після цього Паїсій подався в Єрусалим.
Правда, він недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Цей патріарх стає своєрідним «православним дипломатом», який загалом працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдавії. З-під Пиляви Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на молдавському кордоні й доправив його в Київ. У перші дня нового 1649 р. патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Він навіть (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Дивним виглядають такі «канонічні вільності» високого ієрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького із імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилося християнство в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі»[626]. Правда, останнє було, радше, фантазією. За всі ці патріарші милості Паїсій отримав від Хмельницького гроші й багаті подарунки.
Після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем, який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з Військом Запорізьким.
Узагалі показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час до України й втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов’язані з керівниками Московії й працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в орбіті московського впливу.
Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного — корінфського митрополита Йоасафа, який знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей ієрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йоасафа в стольний град «всеа Русиї»[627].
Загалом православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів у кінці XVI — на початку XVII ст.
