Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Герб Олександра Конєцпольського

Шляхті вдалося зібрати чималу кількість військ — близько 35–40 тисяч. Та біда в тому, що в таборі під Чолганським Каменем, по-перше, не було єдності (шляхтичі вели себе своєвільно, не виявляли бажання коритися командуванню), по-друге, спостерігалося легковажне ставлення до козацьких і татарських військ; на них дивилися як на недостойного противника, котрого буде легко перемогти.

Тим часом, коли відбувалося підготування шляхетських і козацько-татарських військ до генеральної битви, українські землі охопило полум’я війни. Виступи козацьких загонів проти шляхти змушували останню до самоорганізації й відсічі. Лідером та улюбленцем зневажених шляхтичів став руський князь Ярема Вишневецький. Зі своїм шеститисячним військовим корпусом він здійснив рейд зі своїх володінь на Лівобережній Україні на Україну Правобережну. Під час свого походу Вишневецький жорстоко розправлявся з повстанцями. Він не йшов ні на які компроміси з Хмельницьким, заявляючи, що не бажає жити в країні, де козаки користуватимуться колишніми вольностями[608].

Максим Кривоніс

«Альтернативою» Вишневецького з боку козаків став Максим Кривоніс (бл. 1600–1648)[609]. Влітку 1648 р. йому вдалося взяти низку міст на Поділлі — Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю, де козаки немилосердно грабували й вбивали міщан. Захопив Кривоніс і добре укріплені фортеці — Полонне й Бар, що справило на шляхтичів не менш гнітюче враження, ніж перемога козацько-татарських військ під Жовтими Водами й Корсунем. Хмельницький, ведучи перемовини з представниками урядових кіл, на позір ніби відмежовувався від Кривоноса. Але це була дипломатична гра. Восени 1648 р. Кривоніс брав участь у Пилявецькій битві на боці козацько-татарських військ, а також в облозі Львова й Замостя. Безперечно, це був талановитий полководець. І... конкурент Хмельницького. Не даремно між ними виникали конфлікти. Ми не знаємо, яким чином загинув Кривоніс. Сталося це пізньої осені при облозі Замостя. Існує версія, що його на той світ спровадив сам вельможний гетьман. Чи сталося це саме так — з впевненістю сказати не можемо. Зрештою, смерть Кривоноса — ще одна загадка Хмельниччини.

У вересні 1648 р. козацькі війська, до яких згодом приєдналася татарська кіннота, й шляхетська армія рушили назустріч один одному. Зійшлися вони біля містечка Пилява (зараз село Старосинявського району Хмельницької області). Хмельницькому вдалося укріпитися в цьому містечку, взявши хитрощами Пилявський замок.

23 вересня на узбережжі річки Ікви, що протікала біля Пиляви, розпочалася битва. Козаки загнали піхоту противника на вузьку греблю й там винищили її. Також зав’язалися бої із розрізненими загонами шляхетської кінноти.

Ф. Шнаге. Замок в Пиляві

Опинившись у складному становищі, військова рада шляхетського війська вирішила відступати. Однак злагодженого відступу під прикриттям возів здійснити не вдалося. Реґіментарі рятувалися втечею з поля бою. У шляхетському війську почалася паніка. Вранці наступного дня, 24 вересня, шляхетський табір опинився в руках козаків і татар. Їм дісталися величезні трофеї — багато гармат, запаси зброї, пороху, коні, різне дороге начиння, яке привезли шляхтичі із собою[610].

Пилявецька битва стала ганьбою для Речі Посполитої. Вона продемонструвала корумпованість і неефективність цієї держави, котра, маючи чималі ресурси, не могла достойно протистояти козацько-татарському війську. Ця битва також відкривала для козаків і татар дорогу на Захід. Війна стала набирати загрозливого характеру.

Не треба мати ілюзій щодо благородних цілей походу повстанського війська в західному напрямку. На першому місці стояли цілі меркантильні. На Заході, на відміну від пограбованих теренів Подніпров’я, Поділля й частково Волині, було ще чим поживитися. Цей похід супроводжувався жорстоким насильством, грабунками. Якщо говорити про татар, то для них це був наїзд за здобиччю й ясиром.

Однак похід потребував певної легітимації. Одна справа, коли козаки повставали на Подніпров’ї чи навіть на Поділлі. То були «їхні» землі. Щодо Волині й Галичини, то ці терени не розглядалися як козацькі. Проте це була Русь. Хмельницький (і особливо його шляхетське оточення) почали використовувати ідею «визволення Русі» для обґрунтування своїх походів на Захід. Уже влітку 1648 р. ця ідея набула поширення. Правда, на рівні чуток, поголосок[611], пізніше — на рівні висловлювань, побажань самого Хмельницького. Проте в документах офіційного рівня, які подавалися королівській владі козаками, вона не декларувалася. Зрештою, «відновлення Русі» (ще й під егідою козацтва!) в Речі Посполитій того часу не могло бути сприйняте.

Зате ідея «відновлення Русі» непогано лягала в турецькі плани. Восени 1648 р. Хмельницький звернувся до турецького султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»[612]. В обмін за султанову протекцію Хмельницький мусив сплачувати данину, як Молдавія та Волощина, надавати туркам військову допомогу, постачати їм рабів на галери, а також віддати Кам’янець-Подільський[613]. Чому турків цікавив Кам’янець? Це була велетенська, добре укріплена фортеця, завдяки якій можна було контролювати значну частину українських земель. Зрештою, туркам вдалося захопити місто, але сталося це пізніше, в 1672 році.[614]

М. Добрянський. «Битва під Пилявцями»

Як сприймати таку васальну залежність від турків? Як «боротьбу за національні інтереси» (адже ніби «відновлювалася Русь»!) чи як зраду цих інтересів?

У принципі, дії Хмельницького на дипломатичному фронті є зрозумілими. Йому потрібна була допомога з боку Османської імперії, в даному випадку — з боку її васала кримського хана. Без цієї допомоги гетьман ризикував програти. Тому погоджувався на невигідні умови.

Після Пилявецької битви козацькі війська рушили в західному напрямку через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів і Глиняни до Львова. Уже на початку жовтня козацько-татарське військо почало штурмувати його передмістя. Варто відзначити, що Львів, знаходячись на перехресті торгових шляхів, належав до найбільших і найбагатших міст Речі Посполитої. Він мав сильні оборонні мури, які важко було взяти.