Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
Кам’яниця Мартина Гросваєра
Видавши 26 жовтня універсал про захист Львова від неорганізованих татарських ватаг, Хмельницький зі своїм військом рушив до Замостя. Падіння цього міста, яке мало чудові укріплення, відкривало б шлях гетьману до Варшави. Чи справді Хмельницький хотів узяти це місто? Це вартувало б йому великої крові. Чи просто хотів отримати викуп від городян? Чи це була демонстрація сили під час виборів короля, які відбувалися саме в цей час?
На порожній трон претендували Ян Казимир (1609–1672)[616] і Карл Фердинанд — брати покійного короля Владислава. Хмельницький підтримав першого. Чому? Можна лише здогадуватися. Певно, Ян Казимир дав козацькому гетьману таємні гарантії. Як би не було, але підтримка Хмельницького мала чимале значення і допомогла цьому претенденту стати королем.
Хмельницький після виборів послав своїх представників до Варшави, які з королівським секретарем Миколаєм Смяровським провели попередні переговори.
Іноді виникає питання, чому гетьман з-під Замостя не пішов на столицю Речі Посполитої? Адже, здавалося, він мав силу й Польща могла впасти до його ніг. Насправді, це ілюзія. Хмельницький не спромігся зі своїм військом взяти ні Львова, ні Замостя. Де була гарантія, що вдасться взяти Варшаву. Окрім того, наступати в умовах осінньої негоди, масових захворювань було складно. Чимало козаків, отримавши свою частку награбованого, покидали військо й верталися додому. Дисципліна в армії, яка й так не була на високому рівні, ще більше знизилась. Зрештою, після королівських виборів гетьман вважав, що у Варшаві тепер має «свою людину», з якою треба не битися, а домовлятися.
Збереглися умови, які виставив Хмельницький у листопаді 1648 р. польському королеві, стоячи під Замостям. Документ цікавий для розуміння запитів гетьмана і його оточення. Тому є сенс навести його майже в повному вигляді. Отже, Хмельницьким пропонувалося:
«1. Щоб завжди було козаків 12 тисяч...
2. Щоб кварцяного війська не було, а вони самі оборонятимуть Річ Посполиту.
3. Щоб Хмельницькому було дано в Україні староство, яке він сам собі вподобає, а до того староства 20 миль землі.
4. Щоб пани не карали своїх підданих і все простили цим заколотникам.
5. Щоб можна було виходити в море, коли захочуть, і в будь-якому числі.
6. Щоб судилися козаки правом литовських татар, а литовські татари судяться таким правом, як шляхта.
7. Щоб те, що сталося, було забуте.
8. Щоб не були під владою пп. (панів. — П. К.) короних гетьманів, а тільки під владою самого короля й. м-ті (його милості. — П. К.) і мали свого гетьмана, обраного з козаків»[617].
Переговори Хмельницького з польським послом Смяровським
Як бачимо, тут висловлювалися суто станові вимоги козацтва. Воно мало отримати реєстр у кількості 12 тисяч чоловік (ця вимога вже стала традиційною), відносно широкі права майже на рівні шляхетства (принаймні мати право судитися як шляхтичі). Для «козацької території» вимагалося надання певної автономії — тут не могли знаходитися королівські, т. зв. кварцяні, війська, а лише війська козацькі на чолі зі своїм гетьманом.
Про загальноруські вимоги не йшлося. Не йшлося навіть про захист прав православної церкви. Зате Хмельницький не забув про себе. На одному з перших місць у цитованому документі стояла вимога надати йому староство й 20 миль землі. Ця посада забезпечила б йому непогані доходи. А ще він міг би стати великим землевласником.
Після стояння під Замостям в історії Хмельниччини відбулися важливі зміни, на які, на жаль, мало звертають увагу дослідники. У другий день січня 1649 р. Хмельницький в’їхав у Київ, де зустрівся з єрусалимським патріархом Паїсієм[618], від якого отримав благословення.
Взагалі фігура цього ієрарха є цікавою. Але, перш ніж говорити про нього, варто зробити екскурс щодо використання турками релігійного, зокрема православного, чинника в боротьбі зі своїми християнськими противниками. Цей екскурс необхідний хоча б для того, щоб адекватно розуміти релігійну політику, яку проводив Хмельницький.
Так, в інтересах Османської імперії було не допустити об’єднання православної Московії з католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними й католиками в Східній та Південній Європі. Натомість католики шукали шляхів укладення унії з православними — зокрема, з тими, які жили за межами Османської імперії.
У цій ситуації католики самі створили привід для напруги між ними й православними. Мається на увазі прийняття в 1582 р. католицькою церквою Григоріанського календаря. Було сподівання, що інші християни приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на більш точних астрономічних розрахунках. Окрім того, питання календаря не належало до догматичних. Проте східні патріархи, зокрема константинопольський Єремія, відмовилися від календарної реформи. Ймовірно, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними й католиками. Зрештою, ще більше віддалить ці конфесії. На українських землях на «календарному ґрунті» навіть дійшло до кривавих конфліктів, а в українській полемічній літературі кінця XVI — початку XVII ст. питання календарної реформи було одним із найголовніших[619].
Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних ієрархів із Османської імперії на терени Східної Європи, в т. ч. в Україну. З чим була пов’язана така активність? Формально значна частина цих людей нібито їхала до Москви «за милостинею», тобто за грошовою допомогою. Але не лише це. Ці ієрархи намагалися, в міру своїх сил, спрямовувати політику Московії в дусі протистояння з католицьким Заходом. Східні патріархи навіть погодилися створити в Москві осібний патріархат у 1589 р. Також православні ієрархи з Османської імперії почали втручатися в церковне життя на українських землях.
Майже за 600 років існування Київської митрополії (з часів хрещення Русі) ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. Тепер вони тут стали частими
