Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Хоча...

Погляд упав на верхові костюми.

Зовсім не обов'язково тягнути з собою речі. За ними завжди можна надіслати.

А зараз мені найбільше на світі хотілося побачити Еллінге.

Сонце перевалило до вечора. Так і уявлялося, що він приходить у порожню вежу. Слухає балаканину Ленсі чи навпаки, сам собі готує. В тиші.

А потім йде на весь вечір до Розлому.

Тільки б встигнути в цей короткий проміжок!

Я й не помітила, як переодяглася. Із задоволенням зняла мітенки, кинула на столик. Розчесала волосся. І рішуче рушила до виходу.

– Іві, ти куди? – пильний братець визирнув зі своєї спальні.

– Прокочуся верхи, – озвалась я.

Ні, я не можу прощатись. У мене буде ще цілих дев'ять місяців, щоб умовити Еллінге привезти до мене рідних. Все їм пояснити.

А зараз мною опанувала якась лихоманка. Я не могла дочекатись, коли побачу сині очі, зможу обхопити шию, запустити руки у волосся.

І боялася, що якщо зупинюся, почну думати та аналізувати, то більше не наважусь.

Друзі, завтра проди не буде. Далі за розкладом)