Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Колишня дитяча була в мансарді, з невеликим балкончиком. Ми давно вже використовували її для посиденьок з Айрін. У ній ще залишилося кілька іграшок, і навіть крива картина, яку разом із Картером малювали кілька років тому.

Брат посадив мене на диван, озирнувся. Зачинив двері.

Назовні рвалися питання, але я чекала. Боячись чи сподіваючись почути.

– Я помилився, Іві, – промовив Картер, застигши посеред кімнати.

Промовчавши, я лише запитально глянула, і він продовжив:

– У батька в кабінеті є спеціальне... сховище. Куди мав доступ лише він. І ось я тепер, – губи брата скривилися гіркою усмішкою.

– Ключ? – шепнула я.

Брат кивнув:

– Там... різна інформація. Усі ці дні я вивчав її. Із самого пришестя драххів, з появи Розлому. Такі, знаєш, – брат покрутив у повітрі пальцями, – прилади. Кулі, котрі усе показують, як записи в картинках. З драххових.

– І що ти дізнався?

Я вже уявляла, що він міг з'ясувати, скоріш хотілося зрозуміти, які висновки зробив. Ну й лякала думка, а раптом там щось таке, чого Сольгард мені не сказав. Щось, що переконає мене у необхідності залишити все позаду. Не думати про синьоволосого чоловіка...

– Виявляється, люди багато разів закликали Хаос. Хіррів на нас нацькували не драххи. Навпаки, це люди їх викликали, щоб битися з драххами! Але це обернулася нам же на шкоду. І лише драххи допомогли нам перемогти. І стільки разів все змінювалося! Колись давно люди теж володіли цією інформацією, але... все одно постійно боролися з драххами. Зверталися до хіррів. Ніатарі розповідали, що на них чекає, і вони не берегли себе та свою честь. Драххи вимирали. Стільки всього було, Іві...

– Дивно, що храмовники цього не знають, – пробурмотіла я.

– Знають, – похмуро озвався Картер. – Майстер Фербонн просто не міг не знати! І все ж зв'язався з Хаосом. Ми вважали, що це ми контролюємо хіррів. А виходить, саме вони контролюють Фербонна та інших! Саме вони спонукають використати темні сили! І тим самим створюють собі додаткові шляхи в наш світ. Насправді їм потрібне лише одне: сила. Магія, або Прада, або які є ще різновиди.

– Саме тому магія під забороною? Хоча й не Прада.

– Дуже мало людей здатні протистояти спокусі Хаосу, – в очах Картера блиснули сльози.

– Батько, – шепнула я.

– Він відстоював наш світ до останнього.

Картер важко зітхнув, сів поруч. Стиснув мої руки.

– Ми помилилися, думаючи, що хірри найкращі для вас наречені. Так, вони здатні підлаштуватися, сподобатися, стати такими чоловіками, про яких мріють наші діви. Але це все задля того, щоб поцупити вашу цінну силу, забрати вас у Хаос та розчинити там, посиливши його! Вибач мені, Іві.

– Ми... нічого не знали, – прошепотіла я, провівши пальцями по його волоссю. – Я ж теж так вважала раніше.

– Але це не головне, Іві. Ерсе потрібний Намісник. Зазвичай це найсильніший драхх, який контролює два потоки енергії. Серед них таких мало. Все менше і менше. Тільки сильний драхх здатний закрити Розлом. Коли напір Хаосу стає настільки великим, що Намісник не в змозі стримати Розлом, він закриває його собою. Цього вистачає на кілька десятиліть, а потім все починається знову. Спочатку маленька тріщина...

– Еллінге! Боже мій... що з ним буде?

– А що буде з нашим світом без нового Намісника, Іві? Батько пишався тим, що ти станеш матір'ю Намісника. Сподівався, дх’ер дозволить йому побачитися з тобою, коли... ну, коли пройде трохи часу, і ти завагітнієш. І... Іві!

Напевно, я зблідла, усвідомлюючи. Сгер більше не Нащадок. Ерсе приречений. Еллінге зробить все, що зможе. Але скільки вистачить навіть його сили?

– Я так не хочу, щоб моя сестра... Але виходить, тільки в тебе є сила, здатна дати життя новому Наміснику.

– Який теж загине, закриваючи Розлом... – пробурмотіла я, мимоволі поклавши руку на живіт. Драконятко вже не здавалося чудовиськом. Навпаки, крихітним створінням, позбавленим матері. А можливо, і батька...

– Це має бути тільки твоє рішення, Іві.

– Мене виховували Призначеною. Тепер я в повній мірі усвідомила, що це означає.

– Завжди хтось має розплачуватись... за життя решти людей.

– Людей? – криво усміхнулася я. Чомусь згадалися розповіді Ленсі. І Сольгарда також. – Мені здається, я зі значно більшим бажанням віддала б життя за драххів.

– Не приймай рішення поспіхом. Подумай. В тебе ще є час.

– Є? – я відсунула край мітенки, показуючи сяюче татуювання.

Здається, до неї додався ще відтінок, чи то блакитного, чи то сірого. Або, може, гра світла – але в будь-якому разі вона горіла яскравіше, ніж будь-коли. І мені більше не вдавалося її пригасити.

– Щодня Еллінге бореться з Розломом, і я не знаю, скільки часу в нього лишилося!

Я раптом зрозуміла, куди він йшов кожного вечора, коли ще жила в його вежі. Навіть тоді він не міг залишити Розлом надовго!

– Іві... не поспішай. Адже він... відпустив тебе? Я правильно розумію? Отже він знав, що робив.

Знав... може, й знав. А може...

Від цього другого «може» в грудях стало гаряче, майже нестерпно. Серце величезним жарким шаром колотилося між ребер, не вміщаючись.

– Дякую, Картере, – прошепотіла я. – Ти ж... поговориш із мамою, якщо що?

Не уявляю, як вона це перенесе. Ох, дарма я стільки розповіла їй!

– Іві... обіцяй, що все обміркуєш.

– Обміркую, – погодилася я, прямуючи до дверей.

Жаль, у нашому будинку немає цих екранів. Я б одразу ж зателефонувала йому!

Та й... що тут думати. На душі раптом стало так легко, ніби рішення було єдиним вірним. Взагалі єдиним.

Поїду до нього. Виконаю свій обов'язок. Цього разу навіть із задоволенням.

Зайшовши до спальні, зупинилася біля шафи. Якийсь час розглядала сукні.

Як? Як мені це організувати? Чи пустять мене на Білий Міст? Навіть якщо пустять, візника точно завернуть. А там?

У разі чого пішки дістануся.