Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Порожнє ліжко, порожня кімната... Прокинувшись, я навіть не повірила, схопилася, покликала. Зазирнула у ванну, пройшлась по будинку. Стояла тиша, мабуть, усі ще спали, відходили після вчорашнього дня.
Тільки дворецький виявився у холі.
– Альме! – кинулася я до нього. – Коли Е... дх’ер Сольгард пішов?
– Не знаю, дх’ерро Ілес, я не бачив.
Отже, уночі, непомітно...
– Хочете їсти? – у дверях з'явилася Бетсі і відразу ж почала метушитися.
Я знизала плечима: апетит навіть якщо й з'явився, вже встиг пропасти.
Пішов...
– Я вашій матінці вночі сонних крапель накапала, вона ніяк заснути не могла. І пані Саллі також. А ви б поснідали, зовсім не їсте нічого!
– А Картер? – розсіяно запитала я, дозволяючи нянюшці повести себе в їдальню.
Бетсі відразу почала накривати на стіл, накладати мені салат і грибні делікатеси.
– Він із самого ранку отримав від когось листа та пішов.
Серце стислося, треба було мені з ним учора поговорити! Бо... невідомо, як все це на нього вплине.
– Не казав, куди? Не знаєш, від кого?
– На жаль, – Бетсі розвела руками.
Перекусивши тільки щоб добра нянечка не засмучувалася, я вийшла в сад. Ось тут ми стояли з чоловіком... а тепер так порожньо, самотньо. Татуювання горіло, обпалюючи шкіру, переливаючись здвоєним синьо-срібним світінням. Напевно, він знову біля Розлому...
Картер повернувся лише пізно увечері.
– Де ти був? – кинулася я до нього.
– У парламенті, – здивовано відповів брат.
– Його вже відчинили?
– Авжеж. Незабаром буде церемонія вступу на посади нових... лордів.
– Знайшов, від чого ключ?
– Дещо знайшов.
– Розповіси?
– Іві... мені треба розібратися. Добре?
– Картере... я хотіла б поговорити з тобою.
– Обов'язково поговоримо, – пообіцяв брат.
Такий у нього був стомлений, змучений погляд, що я не стала наполягати. Він навіть униз не спускався – попросив Бетсі принести вечерю до себе в кімнату.
Кілька днів пролетіли в якомусь тумані. Я блукала садом. Сама, або з матінкою, або з тітонькою, а то й з ними обома. І чекала, чекала, що в небі з'явиться синя крилата тінь... або знову пролунає впевнений, вимогливий дзвінок у двері.
Матінка майже весь час мовчала. Айрін більше не з'являлася. Я марно намагалася згадати, чи була вона на поминках... Здається, там, у ресторані. Але не в нас.
Схоже, що вони з Картером зовсім розсварилися.
Брат уходив рано і повертався глибокої ночі, а то й надсилав записки, щоб його не чекали. Матінка на них реагувала нервово.
Час від часу заходили її подруги, кілька разів з'являвся Брановіт, дні вишиковувалися в туманну низку, наприкінці якої нічого не проглядалося.
– Все налагодиться, дитинко, пройде, переболить, – шепотіла мама, не знаю, чи собі, чи мені. Я кивала, погоджуючись, а ночами мріяла про сильні плечі та синє волосся. Про пальці, що так лагідно торкаються шкіри, залишаючи на ній обпалюючі доріжки.
Того дня Картер прийшов додому рано, до обіду. Матінка і тітонька в малій вітальні спілкувалася зі своїми подругами, а я не могла. Почувала себе старою дівою, якій так і залишиться доживати життя в оточенні родичок, які тільки ридають.
Розуміла, що це настрій. Що він пройде. Еллінге дав мені шанс жити... знайти чоловіка. Завести сім'ю. Але я не уявляла, як це здійснити. Виїхати туди, де мене ніхто не знає?
І продовжувати чекати в небі синього крилатого звіра?
– Іві! – брат здавався стривоженим, скуйовдженим, очі горіли майже гарячково. Озирнувся, почув голоси з вітальні і, схопивши мене за руку, потяг сходами вгору.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно